Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Лето, звиваючись, відповз геть, до затіненого кінця покою, зосередивши увагу на тонкій дузі лінії, що стала б отвором у ніч, якби він просто озвучив подумки бажання як наказ. Як же довго звідси падати — просто скотившись із виступу. Сумнівався, щоб навіть його тіло витримало таке. Але в піску під його вежею не було води. Лето міг відчути, як Золотий Шлях блимає і щезає лише тому, що він подумки дозволив собі такий кінець.

— Лето! — гукнув позаду нього Малкі.

Бог-Імператор почув, як ноші скрегочуть об навіяний вітром пісок, що засипав підлогу його орлиного гнізда.

Тоді Малкі знову гукнув:

— Лето, ти найкращий! У всьому Всесвіті немає зла, яке могло б тебе перевершити…

Глевкий глухий стук обірвав голос Малкі. «Удар у горло, — подумав Лето. — Так, Монео ним володіє». Залунав звук, з яким відкрилася прозора завіса балкона, скрипіння нош на балюстраді, тоді тиша.

«Монео доведеться поховати тіло в піску, — подумав Лето. — Ще немає хробака, який міг би пожерти останки». Лето відвернувся і глянув крізь покій. Монео стояв, схилившись над балюстрадою, і дививсь униз… униз… униз.

«Я не можу молитися ні за тебе, Малкі, ні за тебе, Монео, — подумав Лето. — Я можу бути лише єдиною релігійною самосвідомістю в Імперії, бо я насправді сам… тож не можу молитися».

* * *

Не можна зрозуміти історію, не збагнувши її плину, її течій і шляхів, якими лідери пересуваються серед цих сил. Лідер намагається усталити умови, що вимагають його лідерства. Таким чином, лідер потребує аутсайдера. Застерігаю вас, щоб ви ретельно вивчили мою кар’єру. Я — одночасно і лідер, і аутсайдер. Не робіть помилки, припускаючи, що я створив лише Церкву, яка була Державою. Це було моєю функцією лідера, і я мав багато історичних моделей, які використовував як взірець. Аби розкрити мою роль аутсайдера, гляньте на мистецтво моїх часів. Це мистецтво варварське. Улюблений поетичний жанр? Епічний. Популярний драматичний ідеал? Героїчний. Танці? Занедбані. З погляду Монео, він має рацію, описуючи це як небезпечне явище. Воно збуджує уяву. Змушує людей відчувати брак того, що я в них забрав. Що ж я в них забрав? Право бути учасниками історії.

Викрадені журнали

Айдаго, простягшись на тапчані із заплющеними очима, почув, як на другий тапчан щось звалилося. Сів у надвечірньому світлі, яке під гострим кутом падало крізь єдине вікно кімнати, відбиваючись від білих плиток підлоги на ясно-жовті стіни. Побачив, що це ввійшла Сіона й уляглася на своєму тапчані. Уже читала одну з книжок, які притягла з собою у торбі із зеленої тканини.

«Що це за книжки?» — задумався він.

Опустив ноги на підлогу й оглянув кімнату. Як цей просторий, з високою стелею бокс можна прийняти за щось бодай віддалено фрименське? Широкий стіл-конторка з місцевого темно-коричневого пластику розділяв два тапчани. Двоє дверей. Одні вели просто назовні, через сад. Другі впускали до розкішної купальні, де ясно-сині плитки виблискували під сонячним промінням, що вільно туди проходило. Крім багатьох функціональних пристроїв, купальня містила глибоку ванну та душ, те й те площею не менше двох квадратних метрів. Двері до цього сибаритського приміщення зоставалися прочиненими, і Айдаго міг чути, як з ванни витікає вода. Сіона мала дивний смак: любила купатися у великій кількості води.

Стілґар, знайомий Айдаго наїб за давніх днів на Дюні, глянув би на цю кімнату з презирством. «Ганьба! — сказав би він. — Декаданс! Слабкість!» Стілґар кинув би чимало презирливих слів на адресу всього цього села, що посміло дорівнятися справжній фрименській січі.

Коли Сіона перегорнула сторінку, зашелестів папір. Вона лежала, сперши голову на дві подушки, загорнувшись у тонку білу накидку. Накидка тісно прилягла до вологого від купання тіла.

Айдаго труснув головою. Що на цих сторінках так її зацікавило? Читала й перечитувала їх, відколи вони прилетіли до Туоно. Томи були тонкими, але численними, на чорних палітурках позначені лише номери. Айдаго побачив номер дев’ять.

Він підвівся і підійшов до вікна. На певній відстані від них якийсь старий чоловік обкопував квіти. Сад із трьох сторін був захищений будівлями. Квіти були великими — у пуп’янках червоними, але, розкрившись повністю, показували білу серцевину. Неприкрите сиве волосся старого здавалося різновидом цвіту, що погойдувався між білими квітами та рубіновими пуп’янками. Айдаго відчув запах гнилого листя і свіжонакиданого гною на тлі гострих квіткових пахощів.

Фримен, що доглядає квіти просто неба!

Сіона нічого не казала про своє дивне читання. «Вона мене дражнить, — подумав Айдаго. — Хоче, щоб я сам спитав».

Він намагався не думати про Хві. Шал загрожував його поглинути, якби він це зробив. Згадав фрименське слово для цієї дикої пристрасті: канава, залізне кільце ревнощів. «Де Хві? Що вона робить цієї миті?»

Двері в сад без стуку відчинилися, і ввійшов Тейшар, помічник Ґаруна. Тейшар мав вицвіле обличчя, повністю покрите темними зморшками. Очі були запалими, ясно-жовтими довкола зіниць. Був одягнений у коричневу накидку. Волосся його нагадувало стару траву, кинуту на перегній. Здавався аж надміру потворним, як темний і примітивний дух. Тейшар зачинив двері й став, дивлячись на них.

З-за Айдаго долинув голос Сіони.

— Ну, що там?

Тут Айдаго помітив, що Тейшар мав украй стривожений вигляд, аж тремтів від хвилювання.

— Бог-Імператор… — Тейшар прокашлявся і почав ще раз. — Бог-Імператор прибуде до Туоно!

Сіона сіла на ліжку, натягши білу накидку на коліна. Айдаго озирнувся на неї, а тоді знову на Тейшара.

— Він візьме шлюб тут, тут, у Туоно! — сказав Тейшар. — Це станеться за древнім фрименським звичаєм! Бог-Імператор і його наречена стануть гостями Туоно!

Айдаго, стиснутий канава, гнівно глянув на нього, зціпивши кулаки. Тейшар коротко хитнув головою, відвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

— Дозволь, я дещо тобі прочитаю, Дункане, — звернулася Сіона.

Айдаго знадобився якийсь час, аби зрозуміти її слова. З усе ще стиснутими кулаками він обернувся і глянув на неї. Сіона сиділа на краю тапчана, поклавши книжку на коліна. Сприйняла його увагу за згоду.

— Дехто вважає, — прочитала вона, — що ви маєте знайти компроміс чесності з певною дозою бруду, перш ніж змусити свій геній працювати. Кажуть, що цей компроміс починається, щойно ви покинете святиню, прагнучи реалізувати свої ідеали. Монео каже, що моїм рішенням є зоставатися у святині, переклавши на інших свою брудну роботу.

Вона глянула на Айдаго.

— Бог-Імператор — його власні слова.