Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

огріти його добряче, щоб і не підвівся більше, от бісова дівка, так мене зганьбила! А сам тремтить. «Ну, і що ж далі було?» — «Нічого, Францику, не хвилюйся, тільки не бий, нічого ж не було. Він потім ще раз прийшов, весь ранок прочекав на мене під будинком, аж поки я не пішла від старого, і раптом стоїть переді мною, хоче, щоб я з ним кудись поїхала, і просить, і просить». — «А ти одразу й погодилася?» — «Я? Та я мусила погодитись, що ж мені залишалося робити, Франце, коли він так благав? Такий молоденькиий. А потім…» — «І де ж це ви були?» — «Спершу просто каталися по Берліну, потім поїхали до Ґрюневальда, потім іще кудись, я вже й не пригадаю, а я все прошу його, щоб він дав мені спокій. А він плаче й канючить, як дитина, падає на коліна, такий молоденький, слюсар». — «А чого ж він не працює, лінтюх, а тільки шастає сюди-туди». — «Сама не знаю. Ти тільки не сердься, Францику». — «Та я й досі ще не знаю, що трапилося. Чого це ти плачеш, га?»

А вона знову мовчить, тільки припала до нього й смикає за краватку. «Не сердься, Франце». — «Закохалася в того хлопця, чи що?» Вона мовчить. А йому страшно стало, аж морозом сипнуло поза спиною, холод до кісток пробирає. І забувши про Райнгольда, він шепоче їй у волосся: «Закохалася в нього?» Тут вона обвилася навколо нього, притислася всім тілом, він відчуває її усю, а з її уст чутно: «Так». О, о! Вона це сказала! Намагається відштовхнути її, хотів ударити, аж тут перед очима Іда, бреславець, от зараз станеться, але його рука стала млявою, він ніби весь закляк, а вона вхопилася за нього, як звірятко, чого вона хоче, мовчить, тільки притискається до нього міцно, сховала обличчя у нього на грудях, а він немов закам'янів, застиглим поглядом дивиться у вікно.

Нарешті Франц опам'ятався, почав термосити її за плечі, закричав: «Чого ти хочеш? Відпусти мене нарешті!» Для чого мені ця сучка? «Але я ж з тобою, Францику, я ж не пішла від тебе, я тут». — «То йди собі геть, не хочу тебе знати». — «Та не кричи так, о Боже, що я такого зробила?» — «Біжи до нього, раз ти його любиш, паскудо!» — «Я не паскуда, ну заспокойся, Францику, я йому сказала, що це неможливо, що я не піду від тебе». — «Та не потрібна ти мені, така». — «Я ж тільки тобі належу, я йому так і сказала, а потім втекла від нього, думала, ти мене втішиш». — «Слухай, та ти при своєму розумі? Пусти! Геть здуріла! За те, що ти в нього закохалася, я тебе маю втішати?» — «Так, Францику, я ж твоя Міцекен, і ти мене любиш, значить, маєш втішити, а той тепер ходить туди-сюди, такий молоденький і…» — «Знаєш що, Міцо, давай із цим покінчимо. Хочеш до нього, то йди собі!» Тут Міца як заверещить і ще міцніше вп'ялась у нього. «Іди до нього і дай мені спокій!» — «Ні, не піду. Ти що, мене не любиш, не хочеш мене, що ж я такого зробила?»

Нарешті Францу вдалося вивільнити свою руку й вирватися з її обіймів, вона кинулася за ним, але тої ж миті Франц обертається і б'є її в обличчя, так сильно, що вона аж відлетіла назад, потім штовхає її у плече, вона падає, а він накидається на неї й лупить її куди прийдеться однією рукою. Вона скімлить, корчиться від болю — ой, ой! — а той б'є, а той б'є, вона перевертається на живіт, прикриває обличчя руками. Франц зупиняється, щоб перевести подих, кімната вся ходором ходить, а вона лепече: «Тільки не палицею, Францику, досить уже, тільки не палицею».

Сидить вона на підлозі в розірваній блузці, одне око запливло, з носа юшить кров, стікає по лівій щоці та підборіддю. А Франц Біберкопф — Біберкопф, Ліберкопф, Циберкопф, нема вже в нього імени — кімната крутиться в нього перед очима, тільки ліжко стоїть на місці, він учепився в нього. А там же Райнгольд, лежить собі в чоботах і бруднить ліжко. Що він тут забув? У нього що, немає своєї кімнати? Зараз я його дістану, зараз я його викину звідси, зараз зробимо, і тільки «з-з-з» промовив. І ось уже Біберкопф, Циберкопф, Ніберкопф, Відеркопф підскакує до ліжка, хапає Райнгольда за голову, тягне разом із ковдрою, а той відбивається, ковдра сповзла — і ось він уже сидить на ліжку. «Ану, геть звідси, Райнгольде, подивися на неї — і вшивайся».

Міца роззявила рота, землетрус, блискавка й грім, підірвана залізнична колія, рейки погнуті, вокзал, будка стрілочника перекинулася, щось гуркотить, котиться, навколо дим, сморід, нічого не видно, все пощезло, ніби його вітром здуло, все стало сторч і впоперек.

«Що, що сталося?»

І тільки крик, крик виривається з її рота, невгамовний, болісний крик, відгородитися криком від того, що ніби в диму підіймається з ліжка, стіна з крику, списи з крику, щоб захиститися від того, що там, каміння крику.

«Заткни пельку, ну що таке, що сталося? Припини репетувати, а то зараз увесь дім збіжиться».

Болісний крик, цілі гори крику, проти того, що там, зник час, немає ні години, ні року.

Аж ось хвиля крику захлеснула Франца. Невтримний потяг бити, бити, бити. Він заніс над ліжком стільця, той випадає з руки, розбивається на друзки. Потім кинувся до Міци, а та верещить і верещить на одній ноті, голосить і голосить, він ззаду затуляє їй рота, перекидає на спину, схиляється над нею, налягає грудьми на її обличчя. У-у-у-б'ю її!

Крик припинився, вона дриґає ногами. Райнгольд намагається відтягти Франца: «Що ти робиш, вона ж задихнеться». — «Все через тебе!» — «Ану вставай, вставай».

Відтяг Франца вбік, Міца лежить долілиць, відкинула голову, стогне й хрипить, відбивається руками. Франц затинається: «Подивися на цю наволоч, кого це ти бити збираєшся, га?» — «Давай, Франце, піди трохи пройдись, одягни куртку, прийдеш, коли трохи заспокоїшся». Міца стогне знизу, розплющила очі, права повіка почервоніла, розпухла. «Іди собі, Франце, іди, а то до смерти заб'єш її. Одягни куртку і йди. Ось». Франц сопе, відхекується, дав одягти на себе куртку. Тут Міца сперлася на лікоть, відхаркує кров, намагається щось сказати, потім випросталася, сіла на підлозі й прохрипіла: «Франце». А той уже в куртці. «Ось ще капелюха візьми».

«Франце… зачекай! — Міца вже не кричить, у неї вже й голосу немає, вона лише хрипить. — Я…