Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Бумм! Сидять обоє й дивляться один на одного. Франц ляснув себе по нозі й зайшовся сміхом. А Райнгольд ледь посміхнувся, хотів розсміятись, однак стримався.

Отже, тепер той тип зветься Фінке, він оселився в містечку Ґорке і став торгувати рибою. Та якось одного чудового дня з'явилася там його падчерка, вона напитувала місце прислужниці в Анкламі, й захотілося їй купити риби, ось іде з кошиком у руці, заходить до крамнички Фінке й каже…

А Райнгольд ледь посміхнувся, хотів розсміятись, однак стримався: «То, може, вона лесбійка?» Франц усе ляскає себе по ногах і хихоче: «Ні, вона мене кохає». — «Неймовірно!» [Це ж треба, буває ж таке, просто важко повірити, той бевзь має таке щастя й сидить собі, гигоче.] «А що ж Єва на це?» — «Та що, вони ж подруги, вона її добре знає, та й з Міцою мене саме Єва познайомила». — «Ну, Франце, ти мене розохотив! Послухай, а хіба не можна на неї бодай оддалік подивитися, десь метрів з двадцяти або через огорожу, чи що, коли ти вже так боїшся!» — «Та зовсім я не боюся! Це таке золотко вірне мені до смерти, ще й така мила, ти навіть уявити не можеш. Пам'ятаєш, я колись казав тобі, щоб ти припинив стільки дівчат заводити, цим ти тільки здоров'я собі гробиш, такого жодні нерви не витримають. Від такого може й шляк трафити. Маєш зупинитися, то було б найкраще для тебе. Ти мав би її справді побачити, щоб переконатися, що я правду кажу. Якось покажу тобі Міцу». — «Але не треба, щоб вона мене бачила». — «А то чому?» — «Просто не хочу. Покажеш мені — і все». — «Що ж, нехай буде по-твоєму, воно тобі на користь піде».

Аж ось уже третя пополудні, Франц і Райнгольд ідуть вулицею, емальовані вивіски на будь-який смак, емальовані товари, німецькі та справжні перські килими, в кредит на 12 місяців, килимкові доріжки, скатертини, накидки для диванів, перини, портьєри, штори «Лайснер і Ко», читайте журнал «Мода для всіх», не хочете забирати товар, вимагайте безкоштовної доставки поштою, обережно, не вилазь — уб'є, висока напруга. Вони йдуть до Франца додому. Ось тепер ідеш до мене додому, мені добре ведеться, мене так просто не візьмеш, зараз побачиш, що я міцно стою на ногах, ось який я — Франц Біберкопф. «А тепер тихіше ступай, я зараз відчиню, подивимося, чи вона вдома. Нема. Ну ось, тут я й живу, а Міца зараз прийде. А тепер слухай, як ми це зробимо, то буде справжній театр, але щоб сидів тихо, як миша». — «Не бійся, я буду обережний». — «Найкраще — щоб ти ліг на ліжко, Райнгольде, ми тим ліжком удень все одно не користуємося, а я вже зроблю так, щоб вона до нього не підходила; ти все бачитимеш крізь тюлеве запинало. Ану ляж, тобі добре видно?» — «Та видно. Але треба чоботи зняти». — «Таки справді, зніми, я виставлю їх за двері в коридор, а ти, як будеш іти, просто там їх і взуєш». — «Слухай, Франце, боюся, щоб з цього не вийшло якихось неприємностей». — «Ти що, злякався? А от я ніскілечки не боюсь, навіть коли вона щось помітить, знав би ти її!» — «Але я не хочу, щоб вона мене помітила». — «Та давай, лягай уже. Вона в будь-який момент може зайти». Емальовані вивіски, емальовані товари на будь-який смак, німецькі та справжні перські килими, вимагайте безкоштовної доставки.

А в Штеттині комісар поліції Блум запитує у дівчини: «Звідки ви знаєте цього чоловіка? Як ви його впізнали, за якими прикметами?» — «Та це ж мій вітчим». — «Ну, тоді давайте з'їздимо в Ґорке. І якщо це правда, то одразу й затримаємо його».

Клацнув замок вхідних дверей. Франц вискочив у коридор: «Що, Міцо, налякалася? Маленька, та це я. Заходь. На ліжко нічого не клади. Там у мене сюрприз для тебе». — «То я зразу піду погляну». — «Ні, спершу маєш дати клятву, Міцо. Підніми руку, зараз будеш присягатися, всім встати, а тепер повторюй за мною: Клянуся…» — «Клянуся…» — «Що не підійду до ліжка…» — «Що не підійду до ліжка…» — «Поки я не скажу». — «Поки я не підбіжу». — «Та ні, стій. Ще раз: клянуся…» — «Клянуся, що не підійду до ліжка…» — «Поки я сам тебе туди не покладу».

Тут Міца раптом притихла, а потім кинулася йому на шию і так застигла. Він відчуває: щось із нею не те, хоче спровадити її в коридор, сьогодні нічого не вийде. Але вона стоїть як укопана: «Та не підійду я до ліжка, не бійся». — «Що це з тобою, Міцекен, що трапилося з моєю Міцою-кицею, з моєю Муллекен?»

Вона тягне його до канапи, сіли собі разом, обнялися, а вона нічого не каже. Потім пробурмотіла щось незрозуміле, смикнула Франца за краватку та й каже: «Францику, я тобі хочу щось сказати». — «Ну то кажи, Міцекен». — «Маю неприємності зі старим». — «Та що ти, Муллекен!» — «Так і є». — «То в чому ж річ, Муллекен?» А вона далі тягне за краватку, що з дівчиною сталося, а ще той на ліжку лежить!

А комісар поліції й питає: «А чого це у вас прізвище Фінке, ви маєте якісь документи?» — «Сходіть до відділу реєстрації, там усе записано». — «Те, що у відділі реєстрації записано, нас не обходить». — «У мене є документи». — «Чудово, ми їх у вас тимчасово заберемо. До речі, на вулиці стоїть один чоловік, який працює наглядачем у Нойґардській тюрмі. Так ось, у його відділенні, в одній із камер, свого часу сидів такий собі Борнеман з Нойґарда. Зараз ми запросимо того чоловіка зайти сюди…

«Останнім часом до старого постійно навідувався його небіж, якого той зовсім не запрошував, він сам весь час приходив». «Зрозуміло», — пробурмотів Франц, а сам аж похолов. А вона притислася до його щоки. «Ти його знаєш, Франце?» — «Та звідки?» — «Я подумала… Одне слово, він постійно там товкся, а одного разу пішов мене проводжати». Франц увесь тремтить, в очах у нього потемніло: «Чого ж ти мені нічого не сказала?» — «Я думала, що й сама позбудуся його. Та й що тут такого, якщо він просто поряд іде». — «Ну, і що далі?» Її губи затремтіли ще сильніше, щось потекло йому на шию, вона щосили притислася до Франца, ач як вчепилася в мене, і що це в неї за звичка — затнутися й мовчати, спробуй зрозумій її, чого вона ридає, а тут ще той лежить на ліжку, взяти б зараз якогось кия та