Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— А звідки так тямиш в арифметиці?

— Хтозна, "батьку". Мені арифметика навіть сниться. Я таке вві сні підраховую! А прокинусь — котма й гроша золотого.

— Не скигли, Сашку. Колись у тебе буде і хліб, і до хліба і грошей повна жменя. А зараз іди-но сюди з сажнем та покажи свої здібності в арифметиці.

Нетреба підійшов до Махна.

— Бачиш тінь від дуба? — запитав "батько" свого охоронця.

— Ну, бачу.

— Відміряєш зараз сажнем по тіні два її розміри, потім — з останньої точки відкладеш під прямим кутом таку ж відстань у напрямку півночі. Ця північна точка стане відправною для умовної побудови ось такої фігури, — Нестор простягнув Сашкові папірець з якимось малюнком і цифрами на ньому. — На вершині цієї фігури й викопаємо яму для бочки, яку ми привезли. Второпав?

— А чого ж? Усе зрозумів, "батьку".

— Тоді — до роботи!.. Ага, ще одне. Подивися на свого годинника й запам'ятай його показання на все життя. І місяць та число запам'ятай, бо в інші дні тінь дуба лежатиме інакше.

Нетреба глянув на годинника.

— Запам'ятав, "батьку”.

— То й добре.

Обидва взялися за роботу дружно й енергійно. Невдовзі глибока яма була готова. І тільки тоді Махно пішов за своїми кошиками. Приніс їх до ями, розкрив — і Сашко побачив безліч усяких блискучих цяцьок: брошки, обручки, каблучки, ланцюжки, намиста, золоті вази, таріли і навіть золота статуетка Дюка, подарована Нестору у Малинівці Япончиком. Усе це неоціненне добро "батько" дбайливо загорнув у чорний промаслений пергамент, який привіз Сашко, і вклав пакунки у бочку, яка вже була в ямі. Коли наповнили її до самого верху, закрили спочатку кількома шарами пергаменту, а потім зверху — дерев'яною промасленою кришкою, засипали землею і над нею посадили кущ шипшини. Свіжу землю замаскували торішнім листям та молодою вкоріненою травою.

— Незабаром прийметься наша шипшина, розростеться — і ніхто ніколи не здогадається, що під нею лежить багатющий скарб, — сказав Махно, йдучи до підводи. Вже коли рушили з лісу, Нестор продовжив цю тему:

— Запам'ятай, Сашку, де ми його закопали. Коли мене не стане і буде держава наша, народна, коли влада належатиме не одній партії, а самоврядуванню, отоді ти відкриєш цей скарб і скажеш селянству: "Це внесок від "батька" Махна на розвиток громадських шкіл, лікарень, різних народних закладів".

Коли їхали назад, Махно уже не перевтілювався в Нюсю. Мабуть, не було такої необхідності. Він загорнувся в простенький Сашків сіряк та лежав скручений калачиком в сіні, підставивши вранішньому весняному сонцю своє в міру симпатичне обличчя, яке обвітрене зимовими дошкульними вітрами до засмаги, ніби було обпалене липневою спекою. Складалося таке враження, що отаман дрімає. Та він раптово підвів голову, сів.

— Давай, Сашку, заспіваємо.

— Якої?

— Щось про наших войовничих пращурів, про козаків.

Сашко заспівав:

Сяяли на сонці шаблі запорожців, Як вони на конях гнали ворогів. Козацькому роду нема переводу Лине його слава за вершини гір.

Приспів підхопив і Нестор:

Гей, співай, козаки, Про любов, про землю святу Співайте, славте, гей козаки, Волю золоту.

Нестор перебив спів:

— Дякую, Сашку. Розтривожив ти мою душу.

— Чим?

— Та піснею... Вона ж про нашу волю.

Сашко повернувся до отамана:

— А ти ж, "батьку", воюєш за волю всього світу.

Нестор скептично усміхнувся, посуворішав:

— Спершу, Сашку, треба здобути волю для свого народу, а вже потім допоможемо й Європі.

Кучер замислився. Невдовзі він сказав:

— Воно-то "батьку", так. Але як ту волю здобудеш, коли ми з тобою в один бік тягнемо, українці Дибенко і Антонов-Овсієнко — в інший, а Матвій Григор'єв та Симон Петлюра — і ні туди, і ні сюди, а біс їх знає, куди. Нічого не вийде, "батьку",