Кассандра Клер - Місто кісток

ти використовуєш його, – Годж попереджувально звів руку. – Я знаю, ти не збираєшся цього робити, однак іноді сувора необхідність диктує свої правила. Ця ситуація нагадала мені іншу. Ти ще маєш ту фотографію, яку я тобі дав?

Клері похитала головою:

– Вона в моїй кімнаті, але я можу збігати…

– Не треба, – Годж погладив синьо-чорне пір’я Г’юґо. – В юності Джоселін дружила з одним юнаком, зовсім як ти з Саймоном. Вони були нерозлийвода. Їх навіть помилково вважали братом і сестрою. Коли вони виросли, стало очевидно, що юнак закоханий у твою матір, а вона абсолютно не помічає його почуттів. Джоселін завжди вважала його лише другом.

Клері витріщилася на Годжа:

– Ви про Люка?

– Так. Люціан завжди сподівався, що вони з Джоселін будуть разом. Коли вона зустріла Валентина та закохалася в нього, Люціан не зміг цього пережити, він покинув Коло і зник невдовзі після їхнього весілля. Ми думали, що він загинув.

– І за всі ці роки він жодного разу навіть не натякнув… – вражено промовила Клері. – Він би міг запитати маму…

– Він знав відповідь заздалегідь. – Годж дивився повз неї на залите дощем вікно. – Люціан ніколи не тішив себе самообманом. Він завжди був поруч із Джоселін як друг, сподіваючись, що коли-небудь її почуття зміняться.

– Але якщо Люк раніше був закоханий у маму, навіщо тоді сказав тим двом, що йому до неї байдуже, і навіть не дав їм сказати, де саме її утримують?

– Як я вже казав: любові без ненависті не буває, – відповів Годж. – Багато років тому вона завдала йому глибокої душевної рани. Вона повернулася спиною до Люціана, а він продовжував грати роль вірного собаки, ніколи не сперечався, не звинувачував, не тиснув на неї. Можливо, він вирішив, що настав час помінятися ролями. Щоб вона страждала так само, як і він.

– Це не схоже на Люка, – відгукнулася Клері і раптом згадала його крижаний голос, коли той наказав їй більше не звертатися до нього по допомогу. Згадався його важкий погляд під час розмови з Валентиновими прихвоснями. Це був не той Люк, якого знала Клері. І все ж він не став би мститися мамі за своє нерозділене кохання. – Але вона любила Люка! – несподівано вирвалося у Клері. – Просто по-своєму, не так, як він. Невже цього мало?

– Мабуть, він так не думав.

– А що буде після того, як ми повернемо Чашу? Хто скаже Валентину, що вона у нас?

– Г’юґо знайде його.

Дощ тарабанив у вікна. Клері тремтіла від холоду.

– Піду вдягну куртку, – сказала дівчина і зістрибнула з підвіконня.

Рожево-зелена кенгурушка з капюшоном виявилася на самому дні наплічника. Коли Клері стала витягувати її звідти, то почула шелест. Це було фото членів Кола з мамою і Валентином. Вона довго дивилася на знімок перед тим, як заховати його назад в наплічник.

Коли дівчина повернулася до бібліотеки, там уже всі зібралися: Годж сидів за столом, Г’юґо прилаштувався у нього на плечі, неподалік стояв Джейс, одягнений у все чорне, Ізабель у бойових чоботях та із золотистим батогом у руці та Алек із сагайдаком, повним стріл. На всіх Мисливцях за тінями, крім Годжа, з’явилися знаки: кожен сантиметр їхньої шкіри був покритий складним крученим візерунком. Притискаючи підборіддям задертий рукав футболки, Джейс креслив на лівому плечі восьмигранну руну. Алек повернувся до нього:

– Зараз зіпсуєш. Давай допоможу.

– Я ж шульга, – відказав Джейс, але простягнув йому стило. На обличчі Алека відбилося полегшення, ніби він зрозумів, що йому пробачили його поведінку. – Це звичайнісінька «iratze», – мовив Джейс, коли Алек нахилився над його плечем, виводячи цілющу руну.

Джейс, скривившись від болю, стежив за рухом стила. Він міцно стиснув ліву руку в кулак, під шкірою надулися м’язи.

– Алеку, ради всього святого…

– Я стараюсь як можу, – відповів той. Він відступив на крок від Джейса і помилувався своєю роботою. – Все.

Джейс із полегшенням опустив руку:

– Дякую. – Він ніби відчув присутність Клері, і коли поглянув на неї через плече, його бурштинові очі звузилися. – Клері…

– Схоже, ви добряче підготувалися, – сказала вона.

Алек раптом почервонів, відійшов убік і почав копирсатися у своїх стрілах.

– Так, – відповів Джейс. – Ти ще маєш той кинджал?

– Ні. Я загубила його в готелі «Дюмор», пам’ятаєш?

– Пригадую, – задоволено відгукнувся Джейс. – Майже вбила ним перевертня. Ізабель, яка стояла біля вікна, роздратовано закотила очі:

– Як я забула! Те, що найбільше тебе заводить, – це дівчата, які вбивають всяких тварюк.

– Мені подобається кожен, хто вбиває тварюк, – незворушно промовив Джейс. – Особливо я сам.

Клері схвильовано подивилась на годинник на столі:

– Нам час. Зараз приїде Саймон.

Годж підвівся з крісла. Вигляд у нього був такий виснажений, ніби він не спав кілька днів.