Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

воєводу, що про підлеглість Гетьманщини не може бути й мови, а для спокою і миру ляхи мусять вивільнити всіх русинів із-під Польщі та Литви, що дасть можність Україні стати дружньою до обох буферною державою, порвати самоврядувальну підданість Москві і лишитися, врешті, самодійною сусідою всім сусідам... Собеський має зрозуміти, що іншого путі ні в Польщі та Литви, ні в України немає і не буде...

Цілих два тижні по отих розмовах пролетіли для Сірка непомітно у клопотах і формуваннях козацтва, у тимчасових перерозташуваннях сотень, у заведених Богуном вправах і щоденних передсвітанкових рухавках. Сірко з першого ж виїзду у сотні і залоги зрозумів, що Богун був дійсним, справжнім господарем і наказним гетьманом-полководцем тут, як ніхто із отих, що він відвідав узимі. А ще чимось був подібний до покійного наставці Сулими: невтомний, ретельний, пильний і кукібливо-дбалий. Трофейної зброї у Богунових пакгаузах-паківнях було досить для цілого десятка додаткових полків. Коней випасалося на Гірському Тікичі цілі табуни, діяла, як заведена, фуражна сотня, а найпаче тепер, як Карпо Капуста привіз наказному гетьманів кошт.

В природі якраз розбуювалася благодатна пора літа. Зелені шати згустішали і вкрили розмаїтим барвом все суще. Давно відцвіли жерделі-абрикоси, терни, груші, горішина, у стрілки почало входити всіляке збіжжя по волостях на радість сполеченству і козакам. Потеплішали ночі, а ліси, сади і чагарі наповнилися пташиною метушнею і співом, сюрчанням коників, близячи пору, коли зоря із зорею сходяться, скидає свої яскраво-ніжні прикраси, мов намиста, шипшина-свербиус. Прилинні вітерці-легати, разом з метеликами в барві, плавали, мов шовки, над пахучо-духмяною землею, і сонце в обідню пору починало пражити світ, попереджуючи усе живе про прихід жаданого і життєдайного літа...

Одного погожого вечора козаки, сидячи над багаттям, завели після гармидеру, реготу і борюкань тихий задушевний спів. Сірко, який сидів невдалік із Богуном, був особливо вражений, бо співали козаки разом із кобзарем про Сулиму, Трясила, Павлюка і Остряницю:

За річкою за Сулою Прогнав панів-катів ляхів Остряниця до болота, до Супою...

Пливла, як плач поминальний, дума, аж Сірко спинився в розмові та напружив слух, бо почув її вперше, отак доладно проспівану. Під враженням співу обидва чільці сиділи ще якийсь час мовчазними, віддаючи данину пом'янутим.

— Що не можеш ніяк забути, брате, славних Трясила, Сулиму, Павлюка, Остряницю та Скидана, то хвалю тебе, але і в розпач не впадай, бо всім нам їхня путь спільною долею вислана,— докинув згодом Богун співчутливо, як співаки змовкші.— Дав би Бог і нам умерти такими ж відданими своєму краєві і рідному людові.

— Нужда закони змінює, говорив колись славний гетьман Сулима, то й нам, думаю, треба, щось міняти,— першим порушив мовчанку Сірко, не почувши більше співу в козацькому гурті.— Треба, кажу, щось міняти і виправляти в собі. Хмельницький, чувати, мов крижина на вогні, тане, згнічується, старіє та маліє, між нами кажучи. Як ти дивишся на те?

— Не доросли ми належно до керункових ролей не жертовністю своєю, а державністю,— подумавши, відповів Богун.— Та й труять нас і ляхи, і ординці, і московити, мабуть, і через нашого брата лихваря, і через послів з дарами отими пагубними. Скільки не радив панові Богдану вигнати під три сатани з Чигирина усіляких наглядачів, так ніби й не чує мене. Підказував уже вкотре йому й гетьманські регіменти перенести в Київ, також і слухати не хоче. А пуп наш тільки там! Хворий самолюбством наш гетьман. Недарма Бутурлін стрімголов свого брата у Київ воєводою настановив. А так, Київ, брате, то не Чигирин і не Вінниця, кажу, там наша пуповина і з минулим, і з майбутнім,— знову примовк Богун.

— А що ото мене запевняють, ніби й рад тепер немає старшинських у гетьмана, а домови він з одним писарем компонує, з Ракоцієм та молдавським і волоським господарями, зі свеями щось замишляє? — поцікавився Сірко.

— Не відаю напевно, брате,— вистукав Богун бату з люльки.— Домови потрібні, звичайно,— додав він,— але що з них вийде цього разу — тяжко сказати, як і про те, з ким вони варті, а з ким всує. Старшини в нас тепер: той у ліс, а той по дрова, то навряд чи з того щось у нас до пуття звариться. Павло Часничиха з Дону, а Семен Вергун із Січі, чував, знову пішли з трьома тисячами чорноморців проти орди, то хан так озлився, що Богданових посланців за полоненими у гніві ледь не побив особисто, відпустивши із трьох тисяч ясирників лише чотирьох нещасних. Ото тобі й домова. Ті безголові, підмовлені боярами, всю кашу гетьманові огидили. На Січі в нас, гадаю, мусить бути, брате, тверда і вправна рука при розумній голові. Промишляння і жакування, побратиме, псує люду нашому лице, і тобі треба пам'ятати про те, думаю,— зупинився навмисне Богун.

— Кажуть, що цар хоче, щоб гетьман без його благословення не складав ніяких домов? — перепитав Сірко.

— До того ще не дійшло, але при нашім розбраті та ослабленні може дійти.

— А Січ, по-твоєму, повинна підлягати гетьманові?

— І у війну, і без неї, думаю, неодмінно мусить, бо собою підсилює врядування в Гетьманщині.

— А традиції й звичаї січові, козачі?

— Доки покійний Сагайдачний зв'язував у королівщині Січ, волості, Київ, братства, школи, товариства і цехи, поки ми й були в силі почати вивільнення, а оте: Богдан — своє, Січ — своє, а Косов — своє,— тільки на користь сусідам. В отому «дурний порядок краще розумного безпорядку» — я бачу рацію і