Віктор Гюго - Трудівники моря

на другому, східному кінці провулка рифу, ще не загородженому, і потужними ударами молота став заганяти великі цвяхи в гранітні стояки по обидва боки горловини Дуврської протоки, що поблизу стрімчака «Людина», — так, як він це зробив у західній частині протоки.

Гнізда для цвяхів були підготовані заздалегідь: у щілинах скель міцно сиділи дерев'яні клинці, майже всі з серцевини дуба. З цього боку риф дуже вивітрився, в стінах було дуже багато тріщин, і Жільят міг позабивати там цвяхів більше, ніж у підніжжя обох Дуврів.

Раптом фосфоричне сяйво погасло, наче хтось дмухнув на нього зверху; його замінили передсвітанкові сутінки, які ставали чимдалі ясніші.

Позаганявши цвяхи, Жільят став тягти балки, відтак мотузки, потім ланцюги і, не відриваючи очей від своєї праці, не відволікаючись ні на мить, взявся прокладати через вхід у протоку з боку стрімчака «Людина» прозірчасту греблю, подібну до тих хвилерізів, які визнає тепер наука і які називаються ламайхвилі; з цією метою він перев'язував покладені колоди з допомогою мотузок горизонтально.

Кому доводилось бачити, наприклад, в Рокені на Гернсеї чи в Бурдо у Франції наслідки дії вбитих у скелі паль, той зрозуміє ефективність цих найпростіших пристроїв. Прозірчастий хвилеріз — це комбінація того, що у Франції називається «струмонапрямною дамбою», а в Англії просто «дамбою». Такі хвилерізи — своєрідні рогатки супроти бур. Успішно боротися з морем можна, лише враховуючи ту обставину, що воно — сила подільна.

А тим часом зійшло сонце, стояла ясна, безхмарна погода. Небо було чисте, море спокійне.

Жільят квапився, щоб швидше закінчити працю. Він також був спокійний, але його поспіх видавав внутрішню тривогу.

Він перестрибував зі скелі на скелю, від своєї загати до складу, а від складу знову до загати. Не даючи собі перепочити, волік то футокс, то карленгс. Ось коли згодилися корабельні уламки, що їх він завбачливо припас. Було очевидним, що насувалися події, передбачені ним заздалегідь.

Міцний залізний лом правив йому за підойму для перевертання брусів. Робота просувалася так швидко, що споруда росла ніби сама по собі, а не творилася руками. Хто не бачив, як працюють військові мостобудівники, той не може собі уявити цього поквапу.

Східна горловина протоки вужча, ніж західна, — її ширина дорівнювала приблизно п'яти-шести футам. Незначна відстань між берегами полегшувала Жільятові роботу. Треба було загородити міцною перепоною невеликий простір, тому сама споруда могла бути водночас і простішою, і міцнішою. Отож вистачало тільки поперечних балок; вертикальні палі не знадобилися. Поклавши перші перекладини прозірчастого хвилеріза, Жільят виліз на них і став прислухатися. Гуркіт ставав чимдалі виразніший.

Жільят працював далі. Він підпер свою споруду обома крамболами Дюранди, приєднавши їх до укріплення з балок за допомогою фалів, пропущених у три шківи блоків. Все це він зв'язав ланцюгами. Споруда нагадувала величезну плетінку з балками замість перекладин і з ланцюгами замість лозових дубців. Здавалося, що запруда не збудована, а виплетена.

Жільят збільшив кількість прив'язок, де треба, додавши ще трохи цвяхів. На розбитій Дюранді було чимало круглого залізного брухту, і Жільят наробив з нього цвяхів на добрий запас.

Працюючи, він гриз сухарі. Його мучила спрага, але пити було нічого, прісної води не залишилося. Напередодні за вечерею він до дна осушив свій дзбан. Наростивши на загату ще чотири чи п'ять балок, Жільят знову піднявся на неї і став прислухатись.

Гуркіт за обрієм ущух. Все затихло.

Море даленіло, незрушне й величне, воно цілком заслуговувало на хвалебні порівняння, якими осипають його розчулені обивателі: «як дзеркало», «спокійне, мов озеро», «гладеньке, ніби олією залите», «ласкаве, ніби дитина», «лагідне, неначе ягнятко». Синя глибінь неба гармонувала з зеленою глибиною океану. Сапфір і смарагд могли милуватись один з одного, їм нічого було один одному закинути. Ні хмаринки вгорі, ні шматочка піни внизу. Над усією цією величчю урочисто піднімалося квітневе сонце. Кращої погоди годі було уявити.

Далеко на обрії довгий чорний шнур перелітних птахів розкреслив небо. Птахи летіли швидко. Вони прямували до суші. Їхній політ скидався на втечу. Жільят знову заходився надбудовувати хвилеріз.

Він підняв його високо, як тільки міг і наскільки дозволяли йому нерівні стіни стрімчаків.

Опівдні сонце, як йому здалося, стало припікати сильніше, ніж звичайно. Полудень — кризисний момент доби. Стоячи на міцній решітчастій греблі, яку тільки-но закінчив, Жільят вдивлявся вдалечінь. Море було не просто спокійне: воно застигло. На ньому не виднілося жодного вітрила. Небо й далі було ясне, тільки з синього стало блякло-голубим, майже білим. Ця білість дивувала. На заході, на самому обрії, темніла плямка, нічого доброго вона не віщувала. Плямка не рухалась, але росла, залишаючись на місці. Біля підводних брил вода зарябіла легкими брижам». Добре зробив Жільят, побудувавши хвилеріз. Насувалася буря.

Безодня вирішила розпочати битву.

КНИГА ТРЕТЯ БОРОТЬБА
І. Крайнощі стикаються, протилежності сходяться

Нема нічого небезпечнішого, ніж запізнілі бурі пори рівнодення. На морі спостерігається жахливе видовище, яке можна назвати лавиною вітрів з відкритого моря.

Будь-якої пори року, особливо при новому місяці і коли він уповні, в ту мить, коли цього зовсім не чекаєш, якийсь дивний спокій раптом опановує океан. Незбагненний, безперервний рух стихає: море дрімає, воно ніжиться, воно наче вирішило перепочити — можна подумати, що воно втомилося. Все корабельне ганчір'я, від рибальського прапорця до військово-морських знамен, звисав уздовж щогл. Сплять адміральські, королівські, імператорські прапори.

Раптом усі ці клапті починають ледь помітно ворушитися.