Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

гамір публіки, а потім раптом зазвучав вальс, невиразно знайомий Лідці, старий, трохи сентиментальний.

— Мамо? — наступної миті поруч опинився Андрій. Новий піджак був розхристаний, вузол тонкої модної краватки трохи послаблений, сорочка вражала неприродною білістю, — а може, так здалося запаленим Лідчиним очам.

— Матусю, це я замовив хлопцям вальс…

— Андрійку, — сказала вона безпорадно.

— Зажди, мамо, я хочу запросити тебе на танець!

— Андрійку, я…

Великов випустив її руку — і трошечки підштовхнув.

…Під їхніми підборами тріскотіли, жмакаючись, кольорові спіралі серпантину. Налипали на підошви кружечки конфеті; здається, крім них, ніхто не танцював. Усі стояли й дивились, їхні обличчя були повиті серпанком, нібито сигаретним димом, хоч ніхто в залі не курив.

Одна Андрієва рука лежала у Лідки на талії, друга підтримувала її руку; дотик був упевненим і теплим, і Лідка раптом заспокоїлась.

Страшно і весело.

Андрій вів її не по колу — по якійсь вибагливій спіралі; за його спиною мерехтіли розмазані плями світла, пахло вином і літом, і ще чомусь зливою, паркетним лаком, свіжим огірком; світ Лідці в очах крутився, але крутився приємно і злагоджено, в такт химерному вальсу.

Син належав їй. Тільки їй. Немає на світі ні апокаліпсисів, ні смерті, ні дівчаток Саш.

І тоді Лідка зрозуміла, що її шлях пройдено до кінця, що вона виконала свій обов’язок, що вона щаслива.

* * *

День минув як звичайно. Лідка двічі полаялась — уперше у сховищі матцінностей, куди не хотіли приймати додаткові документи за її проектом: «Ваш ліміт давно вичерпано, у нас усе переповнене, і навіщо вам сховище, якщо ви в „домовленому списку“!»

Удруге — у черзі по хліб. Останнім часом у місті бували серйозні перерви з постачанням, і Лідчин намір узяти дві булки замість однієї викликав бурхливий протест у черзі.

Але дві булки вона все-таки взяла.

Вона повечеряла на самоті; Андрій повернувся годині о десятій вечора, стомлений і збуджений. Вітько збожеволів, сказав він, давлячись кефіром. Думає по серйозу приносити в жертву одного пацана… Так, і пацан про свою долю знає. Він від народження на обліку в психдиспансері, пацан цей. Убогий він; каже, однаково мені мриги не пережити. Як ти гадаєш, може, зателефонувати в міліцію? Це підло, та як же, я ж знаю, що вони його вб’ють, — і промовчу?!

До півночі Лідка з сином шукали вихід — і перенесли остаточне рішення на ранок; щоправда, вже за дві години виявилось, що проблему знято. Зовсім.

— Мамо, — Андрій босоніж прокрався до Лідки в спальню. — Там… Я не спав… там небо… таке. Таке. Подивись, га?

Лідка підвелась. Відсунула фіранку.

Небо повільно розгорялось червоним. Таким знайомим, таким важким червоним світлом.

— Так, — сказала вона, дивуючись своєму спокою. — Ось і все. Одягайся, швидко. Біжімо на збірний пункт.

Андрій стояв стовпом. Йому було дуже страшно. Напевно, він сам не чекав, що ТАК злякається.

Лідка відтягла ланцюжок на його шиї. Бирка ожила. Пульсувала зеленим вогником.

— Усе гаразд, — сказала Лідка, тамуючи полегшене зітхання (скільки разів їй снився сон — настав кінець світу, а бирки не активізувались). — Усе гаразд. За півгодини ми будемо на збірному пункті, нас заберуть у машину. Або в гелікоптер. Далі — не наш клопіт. За кілька годин для нас усе скінчиться… Вдягайся, ти ж не підеш у трусах.

Тупаючи босими ногами, він побіг до себе. Одягаючись, Лідка чула, як він метушиться по кімнаті, впускає предмети, бурмотить собі під ніс.

Вона подивилася на себе в дзеркало. Перевірила, чи все гаразд. Устигла скласти нічну сорочку й заслати ліжко.

Набрала телефонний номер Великова — зайнято. Зателефонувала Яні — номер довелося шукати в записнику. Вона дуже рідко телефонувала небозі, а зустрічалась іще рідше, двічі на рік на цвинтарі, на могилі батьків.

Спробувала додзвонитися молодшому братові Паші, але слухавку ніхто не брав.

Андрій стрибав у коридорі — не міг поцілити ногою в штанину джинсів.

— Ну, мамо, — пробурмотів він, побачивши, як Лідка поправляє комірець. — Ну, мамо, ти молодець… Скеля.

І ти схований за скелею, подумала Лідка. Тобі нема чого боятись.

Андрій раптом перестав стрибати. Ніби щось згадавши, кинувся до телефону, почав гарячково крутити диск — Лідка на око визначила номер дівчинки Саші. Довгі-довгі гудки…

І раптом — тиша.

— Ма… телефон відімкнули!

Лідка неуважно кивнула:

— Звичайно… Не турбуйся, вона вже вийшла, мабуть… нічого з собою не бери. Лише термос. Я звечора приготувала, як завжди. Готовий? Ходім.

Вони вийшли на сходи одними з перших; десь грюкали двері, дзвеніли шибки. Потім одразу вирубилась електрика; червоне світло з вікон надавало коридору схожості з фотолабораторією. Лідка чудово пам’ятала, що саме це спало їй на думку в її першу мригу. Напевно, Андрій оце подумав те саме.

У напівтемному подвір’ї хтось мертво вчепився в Лідчину руку:

— Лідіє Анатолівно! Зізнайтесь, ви в списку! Зізнайтесь! Візьміть нас, ми теж маємо право! Ми маємо! Чому лише вам?!

Лідка розтягла губи в усмішці:

— Скажіть будь ласка, у вас паспорт при собі?

— Паспорт?

Співрозмовник відволікся й на мить послабив хватку. Лідка сіпнулась, вивільнилась і, тягнучи за собою Андрія, бігом кинулась на вулицю.

— Стій, суко!..

На інструктажі її попереджали про щось подібне. Людина, внесена до списку, має зберігати це в таємниці, інакше їй не дістатися до місця збору. Інша річ, як важко цю таємницю зберегти…

На бігу Лідка здивувалась собі. П’ятдесят сім років, хворі ноги, а припустила, як спринтер…

Андрій біг поруч.

Лідка навмисне рушила в напрямку берега, саме туди, звідки за кілька секунд посуне людський потік. Ніхто не хоче наближатися до моря, коли небо вже забарвилося червоним; переслідувач відстав, загубивши Лідку та її сина в багряних сутінках, у натовпі, що ставав усе густішим, і лише тоді Лідка відчула, що тремтить, як заєць.

Вона ледве не втрапила в пастку. Через власну дурість. Треба було виходити з будинку непомітно, дахами, адже ще мить — і на неї накинулися б учорашні добрі сусіди, зірвали бирки, переламали ребра і їй, і Андрієві, як безглуздо, Господи, як безглуздо все могло кінчитись…

Притиснувшись до стіни, вона зорієнтувалась. До збірного пункту лишалося квартали чотири — місце зустрічі «домовлених» осіб вибиралося ретельно, з урахуванням напрямку руху натовпу, з урахуванням появи глеф, з урахуванням можливої паніки на вулицях.

— Загальна евакуація, — бурмотіли динаміки ЦО на стовпах.

— Дай руку, Андрійку.

Його рука була як лід.

Люди йшли мовчки; на людей чекав нелегкий шлях за місто, довге й виснажливе чекання серед чистого поля, сигнал про відкриття Воріт — і тиснява на порозі, немилосердна