Брет Істон Елліс - Американський психопат

— довірливо каже мені Евелін, лише тому, що помітила, як я поглядом оцінюю двадцятирічну фігуристу дівчину, котра сидить поряд із ним, і грайливо додає, щоб переконатись, що я її почув: — Сподіваюся, ти не ревнуєш.

— Він привабливий, — визнаю я. — Виглядає по- дурному, але привабливий.

— Не кажи нісенітниць, він дуже красивий, — каже Евелін і пропонує: — Чому б тобі не зробити таку ж зачіску?

До цього зауваження я був автоматом, ледь приділяючи Евелін увагу, але тепер я бентежусь і питаю:

— Що не так з моєю зачіскою? — За кілька секунд моя лють зростає вчетверо. — Що, в біса, не так з моєю зачіскою?!

Я легенько торкаюся волосся.

— Нічого, — каже вона, помітивши, як я засмутився. — Це просто припущення.

Евелін бачить, в якому я жахливому стані, і додає:

— Твоя зачіска виглядає… просто чудово, — і намагається всміхнутись, але виглядає стурбовано.

Ковток (півпорції) «Джей енд Бі» заспокоює мене настільки, що я можу сказати, дивлячись на Фаррелла:

— Насправді мене лякає його черевце.

Евелін теж його роздивляється.

— Та нема в нього черевця.

— Це точно черевце, — кажу я. — Придивись.

— Він просто так сидить, — розлючено каже вона. — Ти просто…

— Це черевце, Евелін, — наполягаю я.

— Ти божевільний, — відмахується від мене Евелін. — Несповна розуму.

— Евелін, йому ледве тридцять років.

— То й що? Не всі люблять тягати штанги так, як ти, — роздратовано каже вона, повернувшись до меню.

— Я не «тягаю штанги», — зітхаю я.

— О, то піди і дай йому в пику, бандите, — обриває мене вона. — Мені байдуже.

— Не спокушай мене, — попереджаю я і буркочу, знов дивлячись на Фаррелла: — Оце так покидьок.

— Боже, Патріку. Ти не маєш права бути таким розлюченим, — сердито каже Евелін, досі дивлячись у меню. — Твоя ворожість росте на рівному місці. З тобою справді щось не так.

— Подивись на його костюм, — кажу я, нездатний опанувати себе. — Поглянь, що він носить.

— То й що, Патріку? — вона перегортає сторінку, бачить, що та порожня, і повертається до попередньої.

— Йому не спадало на думку, що такий костюм може спричинити зневагу? — питаю я.

— Патріку, ти поводишся як ненормальний, — каже Евелін, хитаючи головою.

Зараз вона проглядає винну карту.

— Чорт забирай, Евелін. Що означає «поводишся»? — питаю я. — Я, в біса, такий і є.

— І треба так войовниче до цього ставитися? — питає вона.

— Не знаю, — знизую я плечима.

— Байдуже. Я збиралась тобі розповісти, що сталося з Меланією та Тейлором і… — вона щось помічає і, зітхнувши, додає: — Припини дивитися на мої груди, Патріку. Дивись на мене, не на мої груди. Так, тож Тейлор Ґрассґрін та Меланія були… Ти знаєш Меланію, вона вчилась у Світ Браєр. Її батько володіє всіма тими банками в Далласі? А Тейлор вчився в Корнеллі. Тож вони мали зустрітись у клубі «Корнелл» і забронювали столик у «Мондріан» на сьому, і на ньому був… — Вона зупиняється, обдумує. — Ні. «Ле Синь». Вони збирались у «Ле Синь», і Тейлор… — Вона знов зупиняється. — Боже, то таки був «Мондріан», «Мондріан» на сьому, і він був у костюмі «П’єро Дімітрі». Меланія ходила за покупками. Гадаю, у «Берґдорфз», хоч я й не впевнена, але… о так, то був саме «Берґдорфз», бо вона вдягла на роботу той шалик наступного дня, тож вона пропускала свої заняття з аеробіки два дні поспіль, і вони були…

— Офіціанте? — кличу я когось, хто проходить повз наш столик. — Ще випити? Ще «Джей енд Бі»?

Я показую на склянку, на жаль, це було більше схоже на питання, а не на команду.

— Ти не хочеш дізнатися, що сталося? — питає незадоволено Евелін.

— Я аж подих затамував, — зітхаю я, мені абсолютно не цікаво. — Не дочекаюсь.

— Тож сталася страшенно цікава річ, — заводить вона.

«Я просто всотую все те, що ти кажеш», — думаю я. Я помічаю, що їй бракує чуттєвості, і це вперше мене тривожить. Раніше саме це приваблювало мене в Евелін. Тепер брак чуттєвості засмучує мене, здається зловісним, заповнює мене невимовним жахом. На останньому сеансі (вчора) психіатр, до котрого я ходжу останні два місяці, спитав: «Яким методом контрацепції ви з Евелін користуєтесь?» — і, перш ніж відповісти, я зітхнув, дивлячися на хмарочос з вікна, потім на картину над скляним низьким столиком «Турчин», величезне зображення графічного еквалайзера, але не Оніки, а іншого художника. «Її роботою». Коли він спитав про її вподобання в сексі, я дуже серйозно відповів йому: «Відчуження за борги». Я невиразно усвідомлюю, що якби в ресторані не було людей, я взяв би нефритові палички, що стоять на столі, глибоко увігнав їх Евелін в очі й розламав навпіл. Я киваю, вдаю, що слухаю, але мене вже відпустило і я не чіпаю палички. Натомість замовляю пляшку «Шассань Монтраше».

— Правда ж, потішно? — питає Евелін.

Я сміюся разом з нею, звуки, що вилітають у мене з рота, обтяжені презирством, і я визнаю:

— Просто нестримно.

Я кажу це тупо, невчасно. Мій погляд ковзає по жінках біля бару. Чи є там хтось, кого хотілося б трахнути? Можливо. Довгонога підкачана дівчина, що потягує кір[153] на крайньому стільці? Можливо. Евелін б’ється в конвульсіях вибору між salade з родзинками та бамією, та салатом з тертим буряком, лісовим горіхом, молодою зеленню та цикорієм, а я раптом відчуваю себе так, наче мене накачали «Клонопіном», це ліки від конвульсій, але краще від цього мені не стало.

— Боже, двадцять доларів за довбаний яєчний рулет? — буркочу я, вивчаючи меню.

— Це заварний крем му-шу, ледь підсмажений, — каже Евелін.

— Це довбаний яєчний рулет, — протестую я.

Евелін на це відповідає:

— Ти такий вишуканий, Патріку.

— Ні, — знизую я плечима. — Я просто практичний.

— Мені страшенно кортить білуги, — каже вона. — Га, любий?

— Ні, — кажу я.

— Чому ні? — закопилює губки Евелін.

— Бо я не хочу нічого з бляшанки чи з Ірану, — зітхаю я.

Вона гордовито пирхає і повертається до меню. Я чую, як вона каже:

— Джамбалайя[154]