Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

non possumus, старому дурневі! — пирхнула Сабріна Ґлевіссіг у кімнаті поверхом вище. — Пані можуть не боятися, змушу цього дурбецела визнати ревіндикаційне побажання з приводу Верхнього Едірну. Кедвенські війська вийдуть звідти протягом десяти днів. Це очевидна справа. Двох думок тут бути не може. Якщо хтось із вас у цьому сумнівається, то я насправді маю право почуватися ображеною.

Філіппа Ейльгарт і Шеала де Танкарвіль уклонами виразили своє задоволення її словами. Ассіре вар Анагід подякувала усмішкою.

— Для вирішення залишилася нам на сьогодні справа Дол Блатанна, — сказала Сабріна. — Зміст меморандуму імператора Емгира нам відомий. Королі внизу ще не встигли обговорити цю проблему, але вже просигналізували про свої бажання. Зайняв позицію й найбільш, я б сказала, зацікавлений. Король Демавенд.

— Позиція Демавенда, — зреагувала Шеала де Танкарвіль, ховаючи шию в боа зі сріблястих лисів, — має моменти компромісу, що заходить досить далеко. Це позиція позитивна, продумана й виважена. Шілярд Фітц-Естерлен матиме серйозні проблеми, бажаючи аргументувати подальші поступки. Не знаю, чи захоче він цього.

— Захоче, — спокійно ствердила Ассіре вар Анагід. — Бо має такі інструкції з Нільфгарду. Буде звертатися до ad referendum[42] і складати ноти. Буде пручатися десь добу. Після того піде на поступки.

— Нормально, — утяла Сабріна Ґлевіссіг. — Як нормально й те, що нарешті десь зустрінуться й щось узгодять. Але не будемо на те чекати, зараз домовимося, що саме ми їм урешті-решт дозволимо. Франческо! Відізвися! Адже це про твою країну йдеться.

— Саме тому, — чарівно всміхнулася Маргаритка з Долин. — Саме тому я й мовчу, Сабріно.

— Переможи гордощі, — серйозно сказала Маргарита Ло-Антіль. — Ми мусимо знати, що маємо дозволити королям.

Франческа Фіндабайр усміхнулася ще чарівніше.

— Для справи миру й pro bono publico, — сказала, — я погоджуюся на пропозицію короля Демавенда. Можете, дорогенькі дівчата, з цього моменту перестати титулувати мене «найсвітлішою пані», вистачить просто «ваша світлість».

— Ельфійські жарти, — скривилася Сабріна, — аж ніяк мене не смішать. Певно, тому, що я їх не розумію. Що з іншими умовами Демавенда?

Франческа тріпнула віями.

— Я погоджуюся на рееміграцію людських поселенців і на повернення їхніх маєтків, — сказала серйозно. — Гарантую рівноправ’я всіх рас…

— Побійся богів, Енідо, — засміялася Філіппа Ейльгарт. — Не погоджуйся на все! Постав якісь умови!

— Поставлю. — Ельфійка раптом споважніла. — Я не погоджуюся на ленну клятву. Хочу Дол Блатанна як алод. Жодних повинностей, окрім обітниці лояльності й незавдавання шкоди сюзерену.

— Демавенд не погодиться, — коротко оцінила Філіппа. — Він не відмовиться від доходів і рент, що давала йому Долина Квітів.

— У цьому питанні, — Франческа звела брови, — я готова до двосторонніх перемовин і впевнена, що ми досягнемо консенсусу. Алод не змушують до виплат, але ж виплати не забороняють і не виключають.

— А що з фідеїкомісом? — не відступала Філіппа Ейльгарт. — Що з прімогенітурою? Погоджуючись на алод, Фольтест захоче гарантій неподільності князівства.

— Фольтеста, — знову всміхнулася Франческа, — і справді могли б обдурити мої шкіра та фігура, але тобі, Філіппо, я дивуюся. Вік, коли можливе було запліднення, у мене давно вже позаду. Щодо прімогенетури та фідеїкомісу, то побоювання Демавенда ні до чого. Це я буду ultimus familiae[43] роду володарів Дол Блатанна. Хоча, незважаючи на начебто корисну для Демавенда різницю у віці, проблеми спадку після мене вирішувати ми станемо не з ним, а, скоріше, із його онуками. І запевняю пані, що в тій справі не буде спірних пунктів.

— У тій — ні, — погодилася Ассіре вар Анагід, дивлячись в очі ельфійській чародійці. — А що зі справою бойових команд Білок? Що з ельфами, які билися на боці Імперії? Якщо не помиляюся, ідеться тут про більшість твоїх підданих, пані Франческо?

Маргаритка з Долин перестала всміхатися. Глянула на Іду Емен, але мовчазна ельфійка із Синіх гір уникала її погляду.

— Pro publico bono… — почала й обірвала себе. Ассіре, також дуже серйозна, кивнула на знак того, що розуміє.

— Що ж поробиш, — сказала повільно. — Усе має свою ціну. Війна вимагає жертв. Мир, як виявляється, також.

* * *

— Еге ж, така правда, — повторив замислено пілігрим, дивлячись на ельфа, який сидів з опущеною головою. — Перемовини про мир — це базар. Ярмарок. Щоб одні могли бути купленими, інші мусять бути проданими. Так світ і крутиться. Справа в тому, аби не купити задорого…

— І не продатися задешево, — закінчив ельф, не підводячи голови.

* * *

— Зрадники! Нікчемні лайдаки!

— Сучі сини!

— An’badraigh aen cuach!

— Пси нільфгардські!

— Тихо! — рикнув Гамількар Данза, гепаючи броньованою рукавичкою об балюстраду галереї. Стрільці з галереї націлили арбалети на збитих у cul de sac[44] ельфів.

— Спокійно! — ще голосніше прогарчав Данза. — Досить! Утихомиртеся, панове офіцери! Майте гідність!

— Ти маєш нахабство говорити про гідність, падлюко?! — крикнув Койннех Да Рео. — Ми проливали за вас кров, прокляті д’ойне! За вас і вашого імператора, який прийняв від нас присягу на вірність! І отак ви нам віддячили? Віддаєте нас тим катам із Півночі! Як злочинців! Як розбійників!

— Я сказав: досить! — Данза знову гепнув кулаком об балюстраду так, що аж відлуння пішло. — Візьміть це до відома як факт, панове ельфи! У Цінтрі укладено угоди, що є умовами для встановлення миру, і вони накладають на Імперію обов’язок видання нордлінгам військових злочинців…

— Злочинців?! — крикнув Ріордан. — Злочинців?! Ти, клятий д’ойне!

— Військових злочинців, — повторив Данза, аж ніяк не звертаючи уваги на заворушення внизу. — Тих офіцерів, проти яких існують доведені звинувачення в тероризмі, убивствах цивільного люду, катуванні бранців, різанині поранених у лазаретах…

— Ви сучі сини! — крикнув Ангус Брі Крі. — Ми ж убивали, бо була війна!

— Убивали ми за вашим наказом!

— Cuach’te aep arse, bloede Dh’oine!

— Це справа вирішена! — повторив Данза. — Ваші прокляття та крики не змінять нічого. Прошу поодинці підходити до кордегардії, прошу не чинити опору під час заковування в кайдани.

— Треба було залишитися, як вони тікали за Яругу, — заскреготів зубами Ріордан. — Треба було залишитися й битися далі в командо. А ми, дурні, придурки, ідіоти, дотрималися солдатської присяги! Заслужили ми це!

Ізенгрім Фаойльтіарна, Залізний Вовк, найславетніший і чи не легендарний уже командир Білок, тепер імператорський полковник, із кам’яним виразом на обличчі здер із рукава й наплічника срібні блискавки бригади «Вріхедд» і кинув їх на плити двору. Інші офіцери наслідували його приклад. Гамількар Данза, який спостерігав за тим із галереї, нахмурився.

— Така демонстрація ні до чого, — сказав він. — Крім того, я на вашому місці не позбувався б так легковажно імперських інсигній. Відчуваю обов’язок проінформувати панство, що як імперським офіцерам під час обговорення умов миру вам гарантували справедливі процеси, лагідні