Ніл Гейман - Американські боги

що ти там. Що ти сидиш там сам-один: не читаєш, не дивишся телевізор, не робиш узагалі нічого.

Вона обійняла його, ніби сподіваючись трохи полегшити біль від своїх слів, і продовжила:

— Найкраще в Роббі було те, що він був кимось. Часом він був мудаком, часто — недолугим, а ще він полюбляв кохатися перед дзеркалом, йому подобалося бачити, як він мене трахає... Але він був живим, цуцику. Йому чогось хотілося. Він заповнював собою простір, — вона зупинилася, поглянула на нього, схилила голову. — Вибач. Я зробила тобі боляче?

Тінь боявся, що голос підведе його, тому просто похитав головою.

— Добре, — зітхнула Лора. — Це добре.

Вони вже підходили до відпочинкової зони, де Тінь запаркувався. Йому видавалося, що він мусить щось сказати, щось на кшталт «я люблю тебе», «будь ласка, не йди» чи «пробач». Якісь такі слова, які кажуть, щоб вирівняти розмову, що раптово, без попередження, пірнула в темні глибини. Але натомість він сказав інше:

— Я не мертвий.

— Можливо, ні. Але ти певен, що живий?

— Поглянь на мене.

— Це не відповідь. Коли ти живий, ти про це знаєш.

— І що тепер?

— Ну... я побачила тебе. Тепер ітиму далі на південь.

— Назад до Техасу?

— В тепло. Байдуже куди.

— Я чекатиму тут. Доки мій шеф не потребуватиме моєї допомоги.

— Хіба ж це життя?.. — Лора зітхнула. Тоді усміхнулася, тією самою усмішкою, яка завжди зігрівала йому серце, скільки б разів вона це не робила. Щоразу, як вона йому усміхалась, було як уперше.

— Ми ще побачимося?

Усмішка зникла з її обличчя. Лора підвела на нього очі:

— Думаю, так. Наприкінці. Адже поки ще нічого не закінчилося.

— Ні. Не закінчилося.

Тінь підійшов ближче, щоб обійняти Лору, але вона похитала головою і відсторонилася. Тоді сіла на краєчок вкритого снігом столика для пікніків і проводжала його поглядом. Він поїхав геть.

Перша інтермедія

Війна прийшла, але ніхто її не помітив. Буря насувалася, але ніхто про це не знав.

Війни трапляються весь час і не роблять світ довкруж ані на йоту мудрішим: війна зі злочинністю, війна з бідністю, війна з наркотиками. Ця війна була більшою, і меншою, і вибірковішою — але була такою ж справжньою, як і усі інші.

Через кран, який завалився посеред Манхеттену, довелося перекрити вулицю на два дні. Кран убив двох пішоходів і двох у таксі: пасажира та водія-араба.

Далекобійника з Денвера знайшли мертвим у власному помешканні. Знаряддя вбивства залишили на підлозі біля трупа: то був столярний молоток з гумовою ручкою. Обличчя жертви не зачепили, але його потилиця була геть розквашена, а на дзеркалі у ванній залишився напис коричневою помадою: кілька слів давно забутими письменами.

У Фініксі, штат Арізона, на поштовій станції сортування чоловік втратив здоровий глузд (з’їхала бандероль, як сказали у вечірніх новинах) і застрелив Террі Івінсена на прізвисько Троль. Террі був хворобливо товстим диваком, який самотою мешкав у трейлері. Юродивий стріляв ще в кількох людей на пошті, але вбив тільки Івінсена. Спершу припускали, що стрілець був невдоволений працівниками пошти, але його так і не змогли ні знайти, ні впізнати.

— Щиро кажучи, — зізнавався безпосередній начальник Террі Івінсена у вечірній передачі новин, — якщо у когось і мала б з’їхати бандероль, то будь-хто сказав би, що у Троля. Він був нормальний працівник, але такий дивак. Ну, тобто, з тими диваками ніколи не знаєш напевне, правда?

Коли пізніше цей випуск повторювали, коментар начальника вирізали.

У Монтані знайшли мертвими групу з дев’ятьох відлюдників. Журналісти просторікували, що сталося масове самогубство, але потім встановили, що причиною їхньої загибелі стало отруєння чадним газом зі старенької пічечки.

У ресторані з морепродуктами в Атланті хтось розбив акваріум із лобстерами.

На кладовищі в Кі-Вест осквернили склеп.

Пасажирський потяг в’їхав у поштову вантажівку в Айдахо. Водій вантажівки загинув. Пасажири не постраждали.

І все одно: поки що це все ще була холодна війна, дивна війна. Вирішальна битва ще попереду.

Вітер гнув гілля дерев. З вогнища летіли іскри. Насувалася буря.

Цариця Шеви, про яку казали, що вона напівдемониця по батькові, жінка-чародійка, жінка-відунка, цариця, під чиїм правлінням Шева стала найзаможнішою країною звіку, і прянощі, коштовності і деревину Шеви перевозили у трюмах кораблів і на верблюжих спинах до всіх куточків земних, цариця, якій поклонялись ще коли вона жила, і славили її як богиню земну і наймудрішу між правителями, цариця Шеви стоїть на бульварі Сансет о другій ночі і незворушним поглядом, мов шльондрувата пластмасова наречена на вершечку весільного торта, вдивляється у потік машин. Вона стоїть там так, ніби їй належать і тротуар, і ніч, яка її огорнула.

Коли хтось дивиться на неї, то бачить, що її уста ворушаться, так, наче вона розмовляє сама з собою. Коли повз проїжджає машина, за кермом якої чоловік, вона дивиться водієві у вічі і усміхається. Вона не зважає на чоловіків, які йдуть повз пішки (а таке трапляється, навіть у Західному Голлівуді). Вона не зважає на них, вона докладає всіх зусиль, аби прикинутися, наче їх узагалі не існує.

Це була довга ніч.

Це був довгий тиждень, і це були довгі чотири тисячі років.

Вона пишається тим, що нікому нічого не винна. В інших дівчат на вулицях є сутенери, є звички, є діти — є люди, які відбирають зароблене. В неї нікого нема.

У її професії не залишилося нічого святого. Вже ні.

Тиждень тому в Лос-Анджелесі почало дощити: на слизьких вулицях побільшало дорожньо-транспортних пригод, на асфальт понаносило болота з пагорбів, будинки в низинах попідтоплювало, позмивало весь світ у ринви і стічні канави, затопило безхатьків і волоцюг, які селились у забетонованому річищі. Коли до Лос-Анджелеса приходять дощі, до них ніколи ніхто не готовий.

Весь останній тиждень Бількіс сиділа вдома. Вона не могла чигати на вулиці, тому згорнулася калачиком у своєму ложі кольору сирої печінки, слухала, як дощ тарабанить по металевій коробці кондиціонера за вікном, і розставляла пастки в Інтернеті. Вона кинула клич на adultjriendjinder.com, LA-escorts.com, classyhollywoodbabes.com, і всюди позалишала анонімні електронні адреси. Вона пишалася собою, адже освоювала нові території, але відчуття тривоги не полишало: вони звикла уникати того, що могло залишити слід. Вона навіть ніколи не залишала манюсіньких оголошень на останніх сторінках LA Weekly, бо хотіла сама вибирати собі клієнтів: на вигляд, на запах, на дотик знаходити тих,