Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Не стріляйте! Не стріляйте! — заволав я. Ми вибігли з лісу. На дорозі неподалік стояло кілька БТРів, поруч залягла піхота. Бухгалтер побіг до них. Я відчував, як він заморився, але біг, не зупинявся.

До нас вискочив якийсь майор.

— Що відбувається?

— Напад на санаторій! Я — Владюша Бар-Кончалаба!

— Я бачу! У нас наказ вивезти вас!

— Вивозьте. Накажіть БТРам їхати по-одному так ми спробуємо заплутати чудовиськ!

Ми залізли в один із БТРів, поїхали. Бухгалтер лежав і тільки важко дихав. Я хвилювався за нього. Ми їхали десь годину позаду чулися постріли й вибухи, по рації доповіли, що підбитий один БТР, а потім іще один. Потім по чудовиськах ударили з «Ураганів», розвідка зафіксувала кілька прямих влучань, але потвор це не зупинило. Аж нарешті по рації доповіли, що на них хтось напав і їм стало не до військових.

— Ну нарешті. — Я усміхнувся.

— Наші дні напали? — спитав Бухгалтер, який трохи оговтався.

— Ні, бо в нас немає днів. День незалежності почали по-справжньому відзначати лише останні кілька років. Покрова? Теж не масове свято. День пам’яті жертв Голодомору — не свято, а день пам’яті. Нам нікого виставити з днів, принаймні зараз.

— То хто на них напав?

— Стара гвардія: Людина борщу, Шпиль і Салогуб. Мусять перемогти. — Я дуже на це сподівався. Невдовзі по рації доповіли, що бій припинився. Розвідка рушила дізнаватися, що і як. — Скажіть, нехай знайдуть у лісі Григорія. Він може бути поранений, йому треба допомогти. Він дуже важливий!

Моє прохання передали по рації. Ми їхали ще кудись. У мене знову заболіла нога. Попросив у бійців аптечку. Там було знеболювальне. Самотужки вколов. Полегшало. Розвідка доповіла, що кремлядських чудовиськ знищено. Потім — що знайшли Георгія. Мертвого. Близько десятка осколкових поранень, одна з ракет вибухнула поруч із ним.

— Лайно, — тихо прошепотів я. Бухгалтер скривився. Мабуть, докоряв собі, що відправив Георгія на смерть. А що було робити?

— Ти все правильно зробив, Бухгалтере. І ми виграли. Ми таки виграли. І у кремляді мало резервів. Ще кілька боїв — і війна закінчиться. І якщо третій фронт вистоїть, усе буде не дарма!

Бухгалтер кивнув. Невдовзі нас пересадили в мікроавтобус і повезли кудись далі. Вже коли почало сутеніти, ми заїхали до Фастова й зупинилися на якомусь приватному подвір’ї. Нас завели в будинок. Не більше десяти бійців охорони. Насправді що менше, то краще, бо чудовиськ вони все одно не зупинять, а так краще ховатися. Я попросив алкоголю, нам принесли пляшку коньяку. Випили, пом'янули Георгія. Він був хороший хлопець. Вляглися спати. Я прокинувся серед ночі й побачив, що Бухгалтер дрімає поруч, тримає зброю напоготові. Потерпи ще трохи, Бухгалтере, кінець уже скоро. Потерпи. З тим і заснув. Мені снилася Біла вбивця.

(Про біороботів більше можна прочитати у романах «Дар» та «Ніч на восьме березня»).

Розділ 17

Вирішальна битва

Вранці мене розбудив Бухгалтер.

— Нас чекають.

— Хто?

— Заступник начальника Генштабу. Щось трапилося. Він переляканий.

— Допоможи підвестися. І знайди знеболювальне.

Він допоміг, запропонував віднести.

— Не треба, давай милиці. — Я вистрибав із кімнати, у сусідній чекало кілька офіцерів на чолі з генералом. Той подав мені руку.

— Заступник начальника Генштабу, генерал-лейтенант Попасько.

— Що трапилося, пане генерале?

— Росіяни концентрують велику кількість військ на нашому кордоні.

— Хіба військ не було раніше?

— Були, але не стільки. Вже більше ста тисяч солдатів. Знімають звідусіль, з Далекого Сходу, Сибіру, Уралу, Кавказу. Близько тисячі танків та бронемашин, велика кількість артилерії та самохідних установок.

— З армією мусить воювати армія, чим я можу вам допомогти?

— Річ у тому, що вони зібрали сили ще тиждень тому. А зараз таке враження, що чогось чекають. Учора ми зафіксували активність на кордоні, поруч із селищем Тьоткіне. Воно майже все вигоріло під час пожежу Росії, мирні жителі, що змогли втекти, тільки почали повертатися, як їх усіх вивезли. І там щось сталося. Ось зйомки з повітря. — Генерал передав мені кілька фотографій. — Подивитеся в дорозі, в мене наказ доправити вас до оперативного штабу, де пан президент проводить нараду з військовим керівництвом. Ходімо.

Я пострибав на милицях у двір. Там чекало кілька мікроавтобусів, але ми пройшли повз них, вийшли на вулицю й сіли в інший. Бухгалтера спробували зупинити, але я сказав, що він зі мною. Пропустили. Він зробив укол. Попустило зовсім трохи. Поки їхали, я уважно роздивився фотографії. Декого впізнав. І зрадів.

— Мені треба знеболювальне. Нога.

Генерал пообіцяв, що в штабі мені зроблять іще один укол.

Ми приїхали до непримітної будівлі десь у центрі Києва, до невеличкого чотириповерхового будинку. Там виявився ліфт, який довго віз нас униз. Унизу я нагадав про ногу, мені зробили укол і провели до великої зали, повної народу. Тут був президент, голови уряду й парламенту, купа генералів і чиновників. Усі дуже схвильовані. Аж побігли до мене.

— Пане Владюшо, що відбувається? — Я спочатку відчув тріумф, а потім побачив професора Чеснакова і аж засичав від образи.

— Що це мудло тут робить?

— Пане Владюшо, професор Чеснаков є радником президента, я прошу… — почала Тетяна Павлівна. Її, мабуть, вважали фахівцем із моїх проблем, ось і тримали поруч.

— Нічого не треба просити! Поки він тут, моя присутність втрачає будь-який сенс!

— Пане Владюшо, Україні загрожує страшенна небезпека. Забудьмо якісь старі суперечки й об’єднаймося заради нашої країни, — сказав президент. Він, може, був і непоганий мужик, але без яєць, які так необхідні людині, що керує країною під час війни.

— Об’єднання саме по собі нічого не дасть. І не треба прикривати війною шахраїв.

— Він просто боїться альтернативного погляду. Боїться, що хтось може помітити його помилки, запропонувати кращий варіант, — втрутився Чеснаков. Мені дуже хотілося вдарити його милицею по голові. Але він тримався на відстані. Я кинув у нього милицею, наче списом. Але потвора, наче той щур, ухилилася.

— Заберіть звідси цього покидька! — заволав я. Упав би, але мене втримав Бухгалтер.

— Пане Владюшо, прошу, не треба витрачати сили на лайки. У нас є куди докладати зусилля. Союзники твердять, що росіяни готовлять вторгнення. Ось-ось. За планами вони мусить вийти до Дніпра через кілька днів. Ми мусимо їм завадити!

— Пане президенте, якщо ви хочете завадити кремляді, доведеться вигнати це мурло із залу. Бо воно мені заважає, а без мене з ситуацією ніхто не впорається.

— Я ж казав, що у пана Владюші давно вже манія величі! Він вважає, що самотужки рятує країну, а всі йому тільки заважають! — сказав Чеснаков. Я не звернув