Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ще один, — наказав новачок.
Комб обережно взяв пістолет, витягнув магазин і вставив новий. Лоїк спостерігав за ним: поза маестро впала йому до ніг, ніби шкірка; колишній боєць, мабуть, міркував, чи цей хирлявий молодик не глузує з нього, — ще один Морван, натренований батьком. Але Старий ніколи не говорив про пушки зі своїм другим сином і не спонукав його ними користуватися — хоча й був одним із найкращих стрільців у своєму поколінні, та ненавидів вогнепальну зброю. Іронія в тому, що Лоїк успадкував сімейні таланти — це був перший з них.
Комб недовірливо зиркнув і простягнув «Беретту». Лоїк схопив її лівою рукою і всміхнувся. Тепер він дасть урок. Із різким звуком пересмикнув затвор правою та вистріляв патрони в нову мішень ще швидше, не зупиняючись, шістнадцять разів поспіль натискаючи на гачок. Він більше не думав, навіть не цілився. Дослухався до свого тіла, яке зливалося зі зброєю. Рука горіла. У вухах гуло. Його тіло спіраллю огорнулося круг леза нищівного вогню. Грім, який лунав усередині, не вмістився в крихку людську подобу та вирвався назовні.
Він, колишній алкоголік, наркоман, яппі, буддист, був створений для цього. Спрацювали гени Морванів, які виявляли справжню його природу.
Витягнув магазин. Центр мішені був пошматований. Розлючений Жерар вирвав у нього з рук «Беретту»:
— Я не дуже люблю, коли з мене роблять дурня.
— Я не насміхаюся з вас.
Маестро перевірив пістолет, поклав його в кофр з чорного пластику й підняв голову:
— О, справді? І ти ніколи не стріляв, так?
— Ніколи.
— І ти щоразу влучаєш у ціль? Як з правої руки, так і з лівої?
— Я амбідекстр.
— Ага, а я — Спайдермен.
Лоїк поклав руку на кофр із логотипом «Беретти».
— Скільки за пістолет, валізку й кілька обойм?
94Ерван попередив керівництво, що похорон Ґреґуара Морвана все-таки відбудеться в Бретані й що він полетів туди для узгодження деяких деталей. Насправді не дуже добре знав, для чого їде в Інститут Шарко. Але перспектива зустрічі з професором Ляссе вартувала цієї поїздки — аби ж тільки його прийняли.
На вузькому сидінні в салоні літака, втупившись в ілюмінатор, він розмірковував про зовсім іншу проблему. Софія. Від моменту повернення не отримав жодної звістки. Ні дзвінка, ні повідомлення зі співчуттями. Рефлекторно дістав телефон і глянув, як дивляться на пластиковий кейс із детонатором. Чи має він зробити перший крок? Ще трохи повагався, а далі на допомогу прийшла стара добра й гірка чоловіча гординя, яка добиває більшість невдало початих стосунків. У жодному разі. Врешті-решт, це його батько щойно помер.
Він уже збирався сховати мобільний, коли усвідомив, що Софія теж втратила батька, й раніше за нього. А він не висловився з цього приводу. Ні слова, ні дзвінка. Йому таке навіть на думку не спало. Звичайно, в нього були поважні причини — «Джавеліни» й чорні горлорізи. А після повернення?
Знову сумніви. Не запізно ще? Де таке бачено, щоб у його віці забивати голову питаннями, гідними прищуватого підлітка? Та насправді він так і не переріс цього етапу в стосунках із жінками.
Прийняв таке собі фаталістичне рішення й сховав телефон, ніби замів пилюку під килим. Подумки перерахував усе, що могло слугувати за відмазку: смерть Старого, нові загадки довкола Людини-цвяха, травматичний досвід у Конґо, відкриття свого справжнього походження… Будь-що, аби тільки не простягати руку, яку можуть відштовхнути.
Щоб закрити цю тему, він пішов гортати ранкові газети, розкладені біля кабіни пілота. На кожній першій шпальті пика Морвана. У статтях описували його кар’єру, згадуючи відданість Франції, малювали ореол бунтівника довкола його імені. Точні обставини смерті журналісти оминали — ніхто їх не знав, слово «Конґо» слугувало за димову завісу. Натомість усі зупинялися на його останньому бойовому подвигові — локірекському «форті Шаброль»,[115] де він сам у свої шістдесят сім років убив трьох схиблених, озброєних, як цілий загін спецпризначенців.
Ерван читав ці рядки зі змішаними почуттями. Несправедливо по відношенню до його сім’ї — Морван був лише схибленим мудаком, який усе життя мучив дружину й залякував дітей. Неправдиво в плані того, ким він насправді був для своєї країни, адже більшість його подвигів — махінації, шантаж, убивства. Що ж до героїчного захисту національних інтересів, то все це зберігалося в суворій таємниці. Він забруднив собі руки, рятуючи честь Франції. Він качався в багні, щоб спокутувати гріхи політиків, їхні злочини, їхні брехні й оборудки. Морван, безумний гігант, маніпулятор-убивця, вважав себе мучеником П’ятої республіки.
Про це, звичайно, в газетах не було й слова, і таке замовчування припало б Старому до вподоби. Щоб самопожертва була повною, про неї ніхто не має знати. Ґреґуар сплатить за рахунками в потойбіччі, хай який суд там на нього чекає. Власне, його найбільшим злочином (принаймні єдиним, за який він погодився б відповідати) було вбивство Каті Фонтана. І при цьому не він його скоїв.
— Поверніться на своє місце, месьє. Ми йдемо на посадку.
Ерван послухався, усміхнувся. Він насолоджувався цією віддаленістю від Парижа, своїм статусом інкогніто серед пасажирів-бізнесменів, на яких чекають у залах для нарад із пластиковими стінами й пошарпаним килимовим покриттям. Офіс, що чекав на нього, вартував не набагато більшого.
Струс від дотику до посадкової смуги. Надворі — дощ, холод, мокрий асфальт. Похмуре повернення. Він ніяк не міг переконати себе, що вже вчетверте приземлюється в Бресті. Як і решта пасажирів, схопився за свій телефон і перевірив повідомлення — нічого важливого. Принаймні від команди жодних дзвінків. Нема новин і від Одрі… Ця мовчанка непокоїла його. Вона нічого не знайшла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.