Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

-Не дуже. Тато виділить на це такі гроші… - От тепер дещо ставало зрозумілим. Але Микита, здавалося, не усвідомлював, що знаходиться зовсім не вдома.

-Ти хоч розумієш, хто тобою займається? Слідчий з головного управління, не місцевий, навіть не обласний! Вони не казали, чому?

-Ні. Мабуть, дізналися, хто я… - Ну, не звичайний же слідчий з райвідділу буде займатися справою сина Миколи Дьоміна! Він навіть не звернув уваги, що слідчий на прізвище Горілко був першим, хто, взагалі, намагався його допитати. Першим опинився на місці.

-Добре. – Димов зовсім не вважав, що усе добре, та вирішив застосувати звичну тактику. – Поки що відмовляєшся давати показання, а потім … будемо розуміти, що там в них є. До того ж… Поки тебе довезуть до Києва, поки вирішать, що робити… На його начальство вийдуть.

Так і зробили, - Микита відмовився давати показання, посилаючись на усе ту ж статтю шістдесят третю Конституції, - нею, звісно, міг скористатися кожен затриманий, у тому числі й іноземець.

А от далі… Схема дала збій. По-перше, відразу після допиту слідчий вручив Микиті та його адвокату клопотання про обрання запобіжного заходу, навіть із перекладом на російську, бо українською мовою затриманий, звісно, не володів. Досвідчений адвокат відразу насторожився, - це означало, що документи хтось виготовив, напевно, тут же, на місці, та дуже швидко. Певно, попросили комп’ютер в місцевих, а ті не могли відмовити людям з главку. Та ще й перекладача встигли привезти: це був офіційний переклад, а не зроблений самими поліцейськими, які, звісно, російську знали на відмінно, включно із нецензурною її частиною.

Та лише після цього повезли до Києва. Запобіжний захід мав сьогодні ж обрати Печерський суд Києва, - за розташуванням органу досудового слідства, бо головне слідче управління знаходилося саме у Печерському районі. Причому аж з самого Києва приїхав автозак, щоб забрати усіх затриманих. Дьомін, напевно, гадав, що для нього поліція надасть комфортабельне легкове авто, але прорахувався. Андрій Павлович похитав головою.

Той факт, що просто тут вручили клопотання про обрання запобіжного заходу, означав, що на місце приїхав навіть прокурор, який мав його погодити. Аж надто блискавично усе зробили. Він такого іще не бачив.

Якби, думав Андрій Павлович, в нас був час… Поки їх везли б до Києва, поки оформлювали б усі необхідні документи… Був би час вийти, на кого треба, й у клопотанні було б щось зовсім інше. А зараз – слідчий вимагав взяти Микиту Дьоміна під варту без права внесення застави, мотивуючи це тим, що підозрюється він у насильницьких злочинах, до того ж, не має постійного місця проживання в Україні, а тому може як продовжити злочинну діяльність, впливати на свідків, тощо, так і просто втекти.

Він сів за кермо, щоб бути біля суду раніше за автозак із затриманими. А дорогою зателефонував голові свого адвокатського об’єднання, - той сам контактував із такими клієнтами, як Дьомін-старший, чи їхніми представниками. Та, ввівши його до курсу справ, почув неочікувану відповідь:

-Ми не можемо нічим допомогти.

-Як це?

-Намагалися вийти… На главк, на прокуратуру… Усі … відмовляються від співробітництва. – Звичайно, телефоном не можна було казати: відмовляються від грошей, які їм пропонували, щоб Микиту, принаймні, не заарештовували. – Я такого ще на бачив…

-Можливо, справа вже «резонансна»? – припустив Димов.

-Ні, ніде жодної публікації. – Співробітники фірми перевірили це. Втім, це не означало, що так буде й надалі…

-Дивно. Тоді … доведеться воювати. – Звісно, у суді. Закінчивши розмову, Андрій Павлович додав газу, думаючи про те, де б, чорт забирай, припаркуватися у районі цього Печерського суду.

-А ми … не занадто підемо на конфронтацію? – спитав потенційний клієнт. Вікентій похитав головою:

-Занадто – не буває. Ці люди просто не розуміють іншої мови. Або вони вам не дадуть вести бізнес, чи, у кращому випадку, будуть постійно «доїти». Або ми їх дотиснемо, суто юридичними методами, й вони вас залишать у спокої. За умови, звісно, що усі документи у порядку. Я це перевірю перед тим, як розпочинати діяти.

Цього разу мова йшла не про великий бізнес, а усього лише про підприємця, який бажав відкрити фаст-фуд за фрашизою, тобто із використанням торгової марки та технологій, відомої мережі. От тільки у райцентрі біля Києва, де він жив, теж водилися «активісти», яким не сподобалася, що належна бізнесменові будівля розташована біля міського парку. Насправді, підозрював Вікентій, причина була у іншому: маючи приміщення у власності, не будучи змушеним сплачувати за оренду, він міг за рахунок цін переманити клієнтуру в конкурентів. Часто протести проти того чи іншого бізнесу пояснювалися саме подібними факторами.

Він порадив алгоритм дій, що вже став звичним: заява про протидію законній господарській діяльності, якщо поліція відмовляється відкривати кримінальне провадження, - суд. Потім – подивитися на результати розслідування, але, у кінцевому підсумку, - позов проти ватажків та активних учасників протесту, з метою відшкодувати шкоду, включно із упущеною вигодою. Справа така була в Вікентія не перша та, напевно, не остання. Звичайно, не усі випадки були «шаблонними», йому доводилося й до адміністративних судів звертатися, коли саме державні органи закривали бізнес чи відбирали майно, а іноді, навпаки, саме вони виступали позивачами, а адвокату доводилося, захищаючи бізнес, писати відзиви на позовну заяву. Зверталися й чиновники, яких звинувачували у корупції, й багато хто іще. Але саме за таку боротьбу ненавиділи «Сивого» усілякі «активісти».