Мирний - Повія, Мирний

граж­данським бра­ком за­жи­ти. Мо­же, ко­ли б за­жив, то по­тiм i же­нив­ся б. А те­пер… де во­на? Що во­на?

- Отак i про­па­ла. Ще як роз­щи­тав я її, то чут­но бу­ло, що во­на в го­ро­дi про­жи­ва­ла в Довб­нi. Довб­ни­на ж жiн­ка та­ка по­вiя, як i во­на, та ще й зак­ля­та. На пер­ших по­рах ото i при­ют у се­бе да­ла. Так Довб­ня, по­ба­чив­ши, що по­каз­нi­ша вiд жiн­ки, по­чав був мос­титься. То Довб­ни­ха по­мi­ти­ла i прог­на­ла з дво­ру. По­тiм, ка­жуть, i в по­кiй­ни­ка ко­пи­та­на з тиж­день про­жи­ва­ла: той та­ки, як воєнний, лю­бив переби­рати. А по­тiм, ли­бонь, ко­пи­тан жи­дам її пе­ре­дав, та пiс­ля то­го i слух об їй про­пав. Так не знать де й дi­ла­ся. А шко­да, доб­ра бу­ла ро­бiт­ни­ця, доб­ра, грiх сло­ва ска­за­ти! - по­жа­лiв Ру­бець.

- Да, она бы­ла да­ро­ви­тая. Очень да­ро­ви­тая, - по­ду­мав­ши, мо­вив Про­цен­ко. - Ку­да да­ро­ви­тее этой по­падьки. Как ее? На­та­лия… На­та­лия… взбал­мош­ное су­щест­во!

- Царство не­бес­не їй! - по­вi­дав Ру­бець. - От­руїла­ся. I пiп пi­шов у чен­цi. Во­ни та­ки чуд­нi обоє бу­ли.

- Взбалмошное су­щест­во! - од­но мо­вив Про­цен­ко.

- Тодi у го­ро­дi всi ка­за­ли, що че­рез вас, - до­дав Книш.

- Может быть. Мо­жет. Чем же я ви­но­ват? Вольно челове­ку­ дурь в го­ло­ву за­ко­ло­тить. Веч­ной люб­ви желал­а… Глу­пая! Как буд­то мо­жет быть веч­ная лю­бовь?

I Книш, i Ру­бець за­ре­го­та­ли­ся, а Про­цен­ко, за­со­вав­шись i за­чу­хав­ши по­ти­ли­цю, ска­зав:

- Уже ме­нi сi ба­би! Ну, ба­би… Прис­луж­ник при­нiс чай, ви­но i ром.

- Ах, это хо­ро­шо! - мо­вив Про­цен­ко i при­су­нув до се­бе ста­кан. Прий­ня­лись за чай. Книш i Ру­бець пiд­ли­ли ро­му для про­хо­ло­ди, а Про­цен­ко ждав, по­ти прос­тиг­не. Вiн ча­сто схоп­лю­вав­ся з мiс­ця, за­чи­нав хо­ди­ти по ха­ла­буд­цi, ви­ходив у са­док, зно­ву ухо­див. Лап­неться за ста­кан - гаря­чий, зно­ву пi­де, а че­рез хви­ли­ну вер­тається. Вид­но, що йо­го то га­ня­ло: або ж го­рiл­ка ма­ру­ди­ла, або роз­мо­ва про дав­не не да­ва­ла спо­кою. Мо­ло­де ли­це йо­го по­чер­во­нi­ло, очi по­тускнiли, вiн час­то ски­дав своє пенс­не, про­ти­рав i зно­ву чiп­ляв на нiс.

- Григорiй Пет­ро­вич! Здрастуй­те! - хтось го­лос­но i жир­но при­вi­тав­ся до йо­го, ко­ли вiн зно­ву вий­шов був проходи­тись. - Ви са­мi? Що ви тут сно­ви­гаєте?

- Нет, я с ком­па­ни­ей. Ах, кста­ти. Ви ба­жаєте зем­ля­ка ба­чить?

- Аякже! тем­ля­ки та щоб не ба­жав. Хто вiн? Де вiн? - за­мовив той же го­лос, так знай­омий Руб­це­вi, а про­те незвiс­но чий.

Тiльки що мав був Ру­бець пос­пи­та­ти у Кни­ша, хто та­кий, як на по­ро­зi ха­ла­буд­ки по­явив­ся Про­цен­ко, ве­ду­чи за ру­ку здо­ро­вен­но­го си­то­го чо­ло­вi­ка з чер­во­ним, як жар, ли­цем, блис­ку­чи­ми очи­ма i чор­ни­ми уса­ми. Ру­бець зра­зу пiз­нав Ко­лiс­ни­ка. Той i го­лос, дзвiн­кий та гу­дю­чий, та­кий i на зрiст ви­со­кий та бра­вий. Тiльки на­ряд­же­ний iнак­ше. То бу­ло у дов­гiй су­кон­нiй кап­та­ни­нi, а те­пер у короткополо­му с­ер­ту­ку, шта­ни не си­нi ки­таєвi в чо­бо­тях, а ря­бi якiсь на ви­пуск, чо­бiт­ки не­ве­лич­кi, скри­пу­чi, со­роч­ка бу­ла з во­ро­тн­ичками, на шиї зо­ло­тий лан­цюг вiд дзи­га­рiв те­лi­па­є­ть­ся, на ру­ках зо­ло­тi перс­нi до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми гра­ють.

- Антон Пет­ро­вич! Сли­хом сли­ха­ти, в вi­чi ви­да­ти! Скiль­ки лiт, скiльки зим! - гу­кав Ко­лiс­ник, прис­ка­ку­ючи до Руб­ця, i по­лiз цi­лу­ва­ти­ся.

- Бач, де во­ни при­мос­ти­ли­ся! Зiб­ра­лись утрьох зем­ля­ки со­бi та й… чай­ок по­пи­ва­ють. Доб­ре. От доб­ре. Вип'ю i я з ва­ми ча­роч­ку ром­ку.

- Костянтин Пет­ро­вич! А мо­же, чай­ку? - по­пи­тав Процен­ко.

- Нi. Чай су­шить. Я от сього ди­ва. Се по на­шiй час­тi. А то i в земст­вi ка­жуть, що я му­жик. Так уже му­жи­ком i бу­ду. Будьмо здо­ро­вi. - I вiн зра­зу пе­ре­хи­лив чар­ку.

- Ну, як же ви по­жи­ва­ете? - за­пи­тав вiн у Руб­ця. - Чув, служ­бу пе­ре­мi­ни­ли, по земст­ву пiш­ли. По-моєму. Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре. Кло­пiт­на тiльки служ­ба. Нi­ко­ли i на мiс­цi не по­си­диш, га­ня­ють те­бе, як со­ло­но­го зай­ця. Ту­ди мiс­ток бi­жи строїти, ту­ди греб­лю га­ти­ти. Страх дi­ла! I в го­ро­дi по­кiй­но не по­си­диш. Во­но як па­ни - всю­ди па­ни. Он i мої то­варишi - виб­ра­ли со­бi панське дi­ло - си­дять та пи­шуть, а ти, Ко­лiс­ни­че, ко­ти­ся. Ку­ди стрi­ло, ту­ди й брi­ло! Оце пе­ред соб­ра­нiєм тiльки й спо­чи­неш. А там - гай­да! З по­воз­ки i не зла­зиш.

- Одначе вам, Кос­тян­тин Пет­ро­вич, по­воз­ка у прок iде, iч, як роз­доб­рi­ли, - ус­мiх­нув­ся Книш.

- Та га­разд, що я та­кий удав­ся. А будь я су­хий, не могу­чий? Ка­лю­ка, дощ, ли­ха го­ди­на, а ти мчиш­ся. Дi­ло не сто­їть. Ох! I за­був по­пи­та­ти­ся, - по­вер­нув­ся вiн до Про­ценк­а. - Ба­чили ди­во?

- Яке ди­во? - спи­тав­ся той, прис­мок­ту­ючи хо­лод­ний чай.

- Як яке ди­во? - скрик­нув Ко­лiс­ник. - Арф'янок! Ну й Ште­м­берг! От вра­жий жид! От арф'янки - так так! Повно­грудi - от! Ку­ценькi плат­тяч­ка - так! нiж­ки - та­кi, позатягу­ванi у бла­кит­нi чу­лоч­ки. А лич­ка - од­но ро­жа, дру­ге лi­лiя. Зро­ду-вi­ку не ба­чив кра­що­го нi­чо­го. А най­па­че од­на - На­ташка. Як там у каз­ках ка­жуть: на ло­бi мi­сяць, на по­тилицi звiз­да?

- Ну, вже й пi­шов роз­пи­су­ва­ти! - зно­ву увер­нув Книш.

- Е, це вже по йо­го час­тi! - до­дав i Про­цен­ко.

- Не вi­ри­те? От по­ба­чи­те. Не­за­ба­ром поч­нуть спi­ва­ти. По­бачите.

Книш i Про­цен­ко по­ча­ли ре­го­та­ти­ся, який Ко­лiс­ник охо­чий до дiв­чат.

- Було ко­лись - кож­на ру­ба ста­но­вись! А те­пер що? Нiк­че­м­ний став. От так ще по­ба­зi­ка­ти, по­лю­бу­ва­ти­ся, а до дi­ла - нi к бi­су! - од­ма­гав­ся Ко­лiс­ник, на­ли­ва­ючи зно­ву чар­ку ро­му.

У сад­ку тим ча­сом на­род за­шу­мiв, всi пус­ти­ли­ся до вок­залу. Хтось гук­нув: "За­раз бу­дуть спi­ва­ти! За­раз!"

- О-о, хо­дi­мо, хо­дi­мо! - за­ме­ту­шив­ся Ко­лiс­ник.

- Ну, чо­го йо­го? - умi­шав­ся Ру­бець. - Хай уже iдуть молод­шi. А нам, ста­рим…

- Хiба i ста­ро­го кров не грiє? Хо­дi­мо. - i, по­ки­дав­ши недо­питки, усi ки­ну­лись чим­дуж до вок­за­лу. Ко­лiс­ник iшов упе­ред i тяг за ру­ку Руб­ця, кот­рий нi­як не пос­пi­шав за швид­ким i верт­ля­вим своїм зем­ля­ком. Про­цен­ко i Книш чим­чи­ку­ва­ли з бо­кiв. Ко­ло вок­за­лу бу­ла та­ка дав­ка i тiснот­а, що страх; не­на­че бджо­ли об­лi­пи­ли не­ве­лич­кi вiч­ка своїх ули­кiв, так на­ро­ду на­би­ло­ся ко­ло кож­но­го вхо­ду. Ту­ди не по од­но­му всту­па­ли, а, мов ла­та­ми одiв­шись, цi­лою ку­пою су­ну­ли. По­су­ну­лись за дру­ги­ми i на­шi i зра­зу мет­ну­ли­ся од­би­ра­ти най­вид­нi­шо­го мiс­ця. Як­раз нап­ро­ти две­рей по­мо­ще­на бу­ла ви­со­ченька при­мост­ка, на кот­рiй спе­ре­ду ряд­ком уже сто­яли арф'янки i прик­ро по­зи­ра­ли то в той, то в дру­гий бiк; у де­якої неп­ри­мiт­на ус­мiш­ка пробiг­ала на ус­тах, гра­ла на блис­ку­чих очах. З усiх сто­рiн тiльки й чу­ло­ся ди­ву­ван­ня.

- Он, ото На­таш­ка. Се­ред­ня. Ди­вiться. Ди­вiться-бо! - кри­к­нув Ко­лiс­ник, упи­ра­ючи очi на се­ред­ню дiв­чи­ну. Не­ви­со­ко­го рос­ту, круг­ло­ли­ця,