Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

нарешті одна з машин спинилася, то виявилося, що німці вже перетяли дорогу східніше і тепер на Харків треба шукати іншого шляху.

Соколова наказала повертати. Вона раптом згадала дані зведення Радінформбюро, де повідомлялося про прориви німців біля Гомеля і Кременчука. Треба було вириватися якнайшвидше.

Вихід з мішка, який хотіли затягти німці, ще був, і в цю горловину направилися всі машини.

Фашистські літаки з'явилися над дорогами. Вони літали низько над землею, стріляли з кулеметів, скидали бомби на машини і були дуже хоробрі проти беззахисних.

Один літак кинув бомбу просто перед машиною, де сиділа Соколова. Стовп диму і полум'я звився перед радіатором, автомашину кинуло набік, і на кілька хвилин все заховалося в хмарі пилюги.

Коли Марина отямилася і покликала допомогу, ніхто не прийшов до неї. Вона кілька хвилин лежала, потім обережно вилізла з-під чемоданів і пакунків з кресленнями. Машина лежала в кюветі боком. Віра Михайлівна і шофер сиділи в кабіні, і, глянувши на них, Марина в першу мить навіть подумала, ніби вони отак заснули сидячи.

В ті хвилини у неї не було почуття страху чи жалю. Вона думала тоді тільки про одне — як врятувати креслення, зробити так, щоб велика робота не пропала марно. Кілька хвилин посиділа, розмірковуючи, але придумати нічого не вдалося. Три важкі пакунки з кресленнями важили, мабуть, пудів з п'ять. Нічого було і думати самій винести таку вагу.

Марина ще раз оглянула машину. Полагодити її вона напевне не могла — весь мотор було розбито. Знову присіла на суху пожовклу траву, мить думала, потім підійшла до вбитих, забрала партійні квитки, заховала їх у кишеню і знову спинилася, не знаючи, що робити, куди іти.

За весь неп час на великому шляху не проїхало жодної машини, жодна людина не з'явилася в просторі степів.

Марині раптом стало страшно. Вона мусила знайти когось із радянських людей, мусила врятувати креслення. Звичайно, вихід був. Можна просто запалити всю машину і тоді вже не турбуватися про креслення — в руки ворогові вони не потраплять. Але цей вихід для Марини був непридатним. Вона не могла дозволити собі так легко, не спробувавши всіх засобів, знищити роботу багатьох людей.

Далеко в просторі дороги ворухнулася якась точка, і Марина здригнулася. Шляхом ішли люди. На великій віддалі не можна було розрізнити форми. Це могли бути наші, а могли бути і німці. Марина швидко підійшла до машини, одкрила краника — бензин полився на пилюгу, створюючи велику калюжу. Марина взяла в руки сірники і лягла в кювет. Коли це німці, то досить буде одного руху, щоб одразу загорілася машина, а разом з нею і креслення.

Але палити машину не довелося. Сергій Король, Володимир Орленко і ще кілька танкістів ішли шляхом. В останньому бою біля заводу вони витратили весь бензин, усі снаряди. Німецька артилерія підбила їхні машини. І вони пішли — озброєні, добре знаючи, що прорвуться крізь вороже кільце, і сильні цією певністю.

Сергій Король жахнувся, побачивши Марину.

— Як ви залишилися тут? — закричав він спочатку, потім глянув на машину, на застигле обличчя Віри Михайлівни і не став більше нічого запитувати.

Збиваючись, поспішаючи, розказала йому Марина про бомбу, про креслення.

— Ви правильно зробили, — сказав Король. — Ми винесемо креслення, за це ви можете бути спокійні. А загиблим, на жаль, допомога вже непотрібна.

Він узяв важкого пакунка, Орленко зробив те ж саме. Третій танкіст взяв останнього, і вони пішли по накатаному грейдеру, прямуючи до своїх.

Так ішли вони по куряві, інколи спиняючись для короткого перепочинку. Розбитий літак біля шляху привернув їхню увагу. Великі червоні зорі виднілися на крилах. Це був один з винищувачів останньої конструкції. Літаки цього типу Марина знала дуже добре.

Вона швидко підбігла до уламків і почула тихий стогін. Танкісти допомогли їй витягти пілота. Лейтенант Василь Котик розпростерся на сухій траві перед танкістами. Глибока рана виднілася у нього біля плеча. Видно, розривна куля з кулемета прошила його тіло.

Танкісти стали, не знаючи, що робити. В такому становищі, коли треба з боєм пробиватися до своїх, не можна було сподіватися на допомогу. А без допомоги як винесеш пораненого пілота?

І поки тривали ці хвилини роздуму, раптом задзвенів у повітрі мотор легкого літака, і маленький У-2 з'явився в повітрі над місцем, де спинилися танкісти. Він зробив коло над уламками літака, приглядаючись до людей, які оточували пілота, і тоді сів просто на дорогу. В появі цього літака випадковості не було. Це брати Василя Котика, які разом з ним вели в повітрі бій, повідомили, де впав літак, і командування послало туди У-2, щоб, коли можна, врятувати пілота.

Пілот вистрибнув із кабіни літака і підійшов до Марини.

— Лейтенант Росовський, — відрекомендувався, підходячи, пілот. — Що з льотчиком? Він живий?

— Так, живий, тільки поранений, — відповіла Марина. — Ви по нього прилетіли?

— Так, мене прислали по нього, — відповів Росовський.

— У нас тут дуже складна ситуація, — сказала Марина.

Росовський уважно вислухав. Він глянув з великою повагою на пакунки, коли узнав, що там креслення літаків Крайнєва. Так само глянув він на Марину, коли вона говорила про порятунок креслень.

— Ви інженер Токова? — несподівано запитав він.

— Так, я інженер Токова, — відповіла Марина, дивуючись.

— Не дивуйтеся, — сказав Росовський. — Я все-таки недарма льотчик. Але мене цікавить одне запитання: ви тільки інженер чи вас навчили і літак водити?

Марина зрозуміла думку Росовського.

— Так, — сказала дівчина, — я вмію водити літак, а не це нічого не значить, бо полетите саме ви і повезете вашого напарника і мої креслення.

— От і чудесно, — сказав Росовський і вперше за весь час усміхнувся, ніби своєю відповіддю Марина зняла з його душі величезного тягаря. —