Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

не пізно. Я також не вмів, а ось, бачите…

«Та ж бачу…» — Надія намагалася оминати очима тіло Цезаря.

Подумала, що цей годинник — речовий доказ із місця злочину.

— Тоді чому би вам не подарувати мені пістолета?

Янек усміхнувся.

— Можливо, Цезар і був правий щодо вас. — Він зняв окуляри (наче забороло, лице одразу ж набуло беззахисного виразу) й, похукавши на них, узявся протирати носовичком скельця. — Принаймні в почутті гумору вам не відмовиш.

— Дякую.

Якщо вже вона веде світську бесіду із цим тихонею-маніяком у товаристві свіжого трупа, то, мабуть таки, самовладання повернулося до неї.

Поклавши годинника до портфеля, Янек звівся. Надія наслідувала його приклад. Затиснувши портфеля під пахвою, другою рукою він легенько взяв її під лікоть.

— Ходімо.

Знову занепокоїлася. Кортіло запитати, куди, однак не зважилася.

― А розрахуватися?

— Уже заплачено.

Нічого не залишалося, як підкоритися його несильному, але наполегливому потиску.

— Там зосталися відбитки ваших пальців, — мовила Надія. ― На склянці…

— Ви пропонуєте перемити в цій забігайлівці посуд? Чи підбиваєте мене поцупити склянку?

— За дрібну крадіжку багато не додали б, а в разі успіху — ви замели би сліди.

Янек знову всміхнувся.

— З вами приємно мати справу. — Його пальці на її лікті трішки змістилися. — На взаємність я не сподіваюся.

— Куди ми йдемо? — тепер уже без остраху запитала Надія.

— Я переведу вас через дорогу, щоб ви випадково не потрапили під трамвай.

— У цьому місті трамваї не ходять.

― У тім-бо й річ.

Янек озирнувся, наче хотів пересвідчитися, що тіло Цезаря зосталося на своєму місці.

Благополучно добралися до протилежного хідника. Спинилися перед входом до приміщення спілки ветеранів. Він розпрощався. Ступивши крок, зупинився.

— Якщо це вас заспокоїть… Усе це відбувається не в реальному світі, а в уявному — в голові…

— Ви хочете сказати, що все це коїться в моїй голові?

«Може, Зоя й права — мені справді потрібен психіатр». — Ця думка, зблиснувши, не просто освітила весь абсурд і сюрреалізм ситуації, а й вказала з неї вихід.

Психіатр вилікує.

Янек заперечив:

— Ні, не у вашій, у Миколиній голові.

Поки Надія в’їжджала в сенс почутого, Янек зник. Утім, вона й сама вже про нього забула. Замислилася про своє.

«Якщо все це діється в Колиній голові, отже, він мене пам’ятає, отже, я йому потрібна». — Захоплено відзначила залізну міць власної логіки й усміхнулася своїй думці.

Її це справді заспокоїло.

Проблема глибинної пам’яті та пошуки іншої краси

Тільки тут нагромаджені борги виплачує все поко-ління, у глибині душі воно переживає крах цілої епохи і її світогляду. І хоча більшість переживала його подібно до тварин, котрі страждають, не відаючи, чому, однак це байдуже, оскільки доля не розкриває своїх підстав, а людина доволі пізно здогадується про безумовну необхідність.

Ернст Юнґер

Так само, як не знав, із чого розпочати цей роман, тепер не відаю, чим його закінчити. З цим романом я не квапився. Недавно надибав записника, в якому зафіксовано, що перші три новели були написані ще 1990 року. Від цих новел не зосталося слова на слові, що не було би перевернуте. Мабуть, це був фальстарт, мені довелося розпочинати все спочатку. Утім, мушу зазначити, роман, який я пишу нині, це не той роман, який я написав би тоді. Я не поспішав. Герман Гессе 1945 року писав, що якби він був молодим і повним сил, то не займався б нічим іншим, окрім видавання книг: «Ці труди в ім’я неперервного життя духу нам не можна відкладати до того часу, коли держава залікує рани, завдані війною, не можна й займатися цією роботою похапцем, догоджаючи кон’юнктурі, не переймаючись тим, щоб бути скрупульозно совісними. Оскільки для світової літератури не меншу небезпеку, ніж війна і її наслідки, становлять погано й наспіх видані книги». Продовжуючи цю думку, можна зауважити, що більшою небезпекою від погано й наспіх виданих книг, є книги, які з тією самою недобросовісністю написані. Хочеться по-дитячому запевнити: я старався. І це правда. Однак є проблема. Сомерсет Моем у книзі «Узагальнюючи підсумки» зізнався: «Я пишу цю книгу, щоб витрясти з голови деякі думки, які щось надто міцно в ній застрягли і бентежать мій спокій». На жаль, я не можу з такою ж чіткістю формулювати, що спонукало мене до написання цієї книги.

Тук-тук! З’явилася Дайта.

— Я прийшла позаважати. Що читаєш?

Згортаю книгу, заклавши сторінки пальцем. Читаю з обкладинки, наче забув ім’я автора:

— Фердинанд Фош, «Спогади».

— Не знаю такого письменника.

― Це не письменник. Французький воєначальник, головнокомандувач об’єднаних збройних сил Антанти під час Першої світової війни. Слухай, що написав: «У кожної армії власний, відмінний від інших напрям думки; кожна повинна виконувати вимоги свого уряду, а той має свої приватні інтереси й потреби. Окрім цього, кожна армія має свій гонор».

— Кожна сільська баба має свій гонор, — наче між іншим відзначає Дайта. — І навіть останній у цій країні дядько, який літо й зиму ходить у зимовій шапці, має свої приватні інтереси та потреби, до яких та баба повинна пристосовуватися…

— Моя дружина сьогодні налаштована критично, — кажу тоном, яким на театральній сцені говорять «убік».

— Але зауваж: моя критика конструктивна. Ось, наприклад, ти… Щоб написати три сторінки, перекопав тридцять книжок… Ти в них натхнення шукаєш?

Дайта дивиться на мене, наче я прийшов до неї на перше побачення посеред літа у валянках і з кактусом у вазончику замість квітів.