Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

в собі сили, щоб звестися і зробити кілька кроків по давно неметеній глиняній долівці.

Правду кажуть люди: як одна біда йде, то й другу за собою веде. Тільки одержала звістку про загибель на війні чоловіка, як помер синок, Гриша. Кому це треба було, щоб двоє таких нещасть упало на її голову? Чому так тяжко доля покарала її?.. Яка людина здатна витримати подвійне горе?..

Це сталося, коли вона була на останньому курсі садівничо-агрономічного інституту. Близькі люди думали, що не витримає молода жінка, теж ляже на смертному одрі… Але витримала, пережила. Тільки густе розкішне волосся геть посріблило те тяжке горе. Хто не гляне, дивується: молода, вродлива жінка, ще майже зовсім дівчина, а голова біла як сніг.

Як закінчила інститут, її запитали: «Куди хочете їхати? Самі вибирайте». Всі розуміли, що в такому горі треба зробити все можливе для неї, щоб хоч чим-небудь і як-небудь скрасити її життя. Може, в неї де є рідня, може, добрі знайомі, що зогріють її теплим словом розваги, коли холодна скорбота і розпач краятимуть серце. Але вона байдуже сказала: «Посилайте куди завгодно, мені однаково…»

Її послали головним агрономом садівницького радгоспу. Їхала туди поїздом, вантажною машиною, кіньми. Дорожні тривоги затамували трохи душевний біль. А як увійшла в оцю хатину, де їй належало жити, та як лишилася сама, то знову серце наче обценьками схопило. Занила, запекла жива ще рана, гарячою кров'ю запломеніла…

Одна!.. Зовсім одна серед незнайомих людей. Вони здоровкаються стримано й допитливо, і жоден з них не знає про її непоправне горе. Хіба їм до неї? Кожному довелося гіркого полиню ковтнути.

Недовго сиділа в хатині. Злякалася своєї самотності. Підвелася і, навіть не поївши, пішла оглядати господарство. Оглядини не принесли їй радості. Величезний радгоспівський сад своїм виглядом міг би викликати смуток і в найбільшого оптиміста. Тут ще недавно проходила ворожа лінія оборони. Лісів поблизу немає, і гітлерівці рубали для окопів та бліндажів дерева. Тільки чорне цурпалля стирчить, немовби дерева підняли вгору руки з розчепіреними пальцями і благають, щоб люди не дали їм зовсім померти.

Ще більш засмучена повернулася Ольга в свою хатину. І ось тепер сидить, придавлена власним горем і гнітючою картиною саду, і не знає, що їй робити… З чого починати?.. І, взагалі, як жити далі?.. Може, дарма погодилась їхати куди пошлють?.. Адже в неї в Херсонській області справді є родичі, може, треба було б туди поїхати, щоб хоч серед своїх бути?..

Хтось постукав з сіней у двері, Ольга немов прокинулась, здригнулась від несподіванки.

— Ввійдіть.

Поріг переступила жінка, закутана у велику сіру хустку. В неї і очі, і брови сірі — вицвілі. Але погляд швидкий, хода і рухи енергійні. Жінка коротко, по-діловому, привіталась, поклала на нічим не накритий стіл згорток якихось паперів, перев'язаний шпагатиною.

— Оце, прошу, візьміть… Всю війну від тих гаспидів-фашистів ховала.

— Що це? — звела очі Ольга.

— Це план розвитку нашого радгоспу. — І, перехопивши вкрай здивований погляд Ольги, швидко пояснила: — Мій чоловік до війни тут головним агрономом був, ці папери в нього зберігались… А потім пішов на війну, не повернувся… Я втекла з радгоспу. А втікаючи, й ці папери з собою захопила. А що як пригодяться? Подивіться, будь ласка, може, справді… Важко ж починати все наново, ой, як важко!.. У нас же й директор новий, тільки оце приїхав…

Якась тепла хвиля хлюпнула Ользі в змучені груди. Вона схопила жінку за руку.

— Спасибі вам…

Жінка, ніяковіючи і разом із тим приховуючи цю ніяковість, по хвилині запитала:

— Збори будуть, чи як?.. Люди ждуть. Бо вже й весна в двері стукає.

Ольга відчинила кватирку, яка жалібно заскрипіла на старих іржавих петлях.

— Так… весна… — Вона зупинилася перед жінкою і кивнула головою: — Авжеж, збори… Ідіть, скажіть людям, щоб сходились.

* * *

В кінці великого радгоспівського дворища до війни був клуб. Тікаючи від Радянської Армії, фашисти висадили його в повітря, і тепер серед хаотично нагромадженого каміння ледве вимальовується лише чотирикутник фундаменту. Але робітники радгоспу за давньою звичкою зібралися саме тут, а не десь в іншому місці. Вони розташувались на камінні, на залишках стін, просто на землі.

Попереду всіх сидить хлопчик, років десяти, в довгих штанях з дірками на колінах, в зовсім розбитих черевиках, з яких виглядають червоні брудні пальці. З-під недбало накинутого на плечі піджака, такого ж порваного, як і штани, видніє флотська тільняшка. Він — простоволосий, на голові — стіжок давно нечесаного, розкуйовдженого волосся.

— А ти чий такий? — питає Ольга, з цікавістю розглядаючи цю колоритну постать.

— Я тут гість, — з гідністю відповідає хлопчик, блискаючи білими, маленькими, як у мишеняти, зубами. — А зовуть мене Мишко.

Очі Ольги мимоволі мружаться в посмішці.

— В кого ж ти тут гостюєш?

— А так… у всіх… Я ненадовго. Поживу ще день-два, підгодуюсь трохи і майну далі. До моря.

— А чого б то до моря? Там у тебе хтось із рідні є?

— Ні, в мене нікого немає. Хочу в моряки поступити. Ольга замислюється. Її погляд блукає десь за понівеченим садом, вираз обличчя у неї такий, ніби вона щось бачить там.

— В моряки… — задумано й тихо говорить вона. — А може, ти в нас залишишся?

— Ні, я — на море!

Присутні слухають цю розмову. Але чекають цікавішого: що скаже їм новий головний агроном про долю зруйнованого господарства. Що порадить робити з садом і, зокрема, з абрикосами, яких у радгоспі аж дев'яносто гектарів.

Ольга стає на камінь, мов на трибуну. Так їй видно всіх присутніх, її невисока постать освітлена ще-холодним сонцем.