Стівен Кінг - Загублена земля. Темна вежа III

— Ні, господарю, Едді поповзе. — Унизу живота досі сильно боліло, але хвилину тому було значно гірше.

— Гаразд. Тоді ходімо. І якомога хутчіш.

Роланд повернувся, підняв ногу, щоб зробити крок, і раптово зупинився. На протилежному краю провалля стояв, незворушно дивлячись на них, якийсь чоловік.

Чужинець підійшов непомітно, коли Джейк із Юком полонили всю їхню увагу. За спиною в нього висів лук. Довкола голови була пов'зана яскраво–жовта хустка, і її кінці, наче прапори, майоріли на сильному вітрі. У вухах у нього висіли золоті сережки у формі кружал із хрестами посередині. Одне око прикривала біла шовкова пов'язка. Усе обличчя чоловіка було пооране пурпуровими виразками, із деяких сочився гній. Важко було сказати, якого він віку: йому можна було дати тридцять, сорок або й усі шістдесят. Одну руку він тримав високо над головою. Роланд ніяк не міг розібрати, що він тримає в руці, збагнув тільки, що той предмет — не камінь, бо в нього занадто правильна форма.

Світло дня вичахало, але обриси міста за спиною у з'яви стали моторошно чіткими. За скупченнями цегляних будівель на березі ріки (Едді не сумнівався, що то склади, вже давно розграбовані мародерами) виднілися понурі тінисті каньйони і кам'яні лабіринти міста. І лише тепер Едді збагнув, як жахливо помилявся і яким був дурнем, сподіваючись, що тут вони знайдуть допомогу. Тепер він бачив побиті фасади й потрощені дахи, бачив на карнизах і в сліпих вікнах без шибок неохайні пташині гнізда. І дозволив собі вдихнути запах цього міста — не казковий аромат спецій і смачної їжі, яку мама в дитинстві часом приносила від Забара, а сморід підпаленого матраца, який трохи подимів, а потім його залили водою з каналізації. Зненацька він зрозумів, що таке Лад, зрозумів до кінця і повністю. Кривопикий пірат, що з'явився, поки їхня увага була зайнята чимось іншим, був уособленням мудрого ельфа, якого могли породити стіни цього сплюндрованого агонізуючого міста.

Роланд витяг револьвер.

— Сховай–но це, ага, — промовив чоловік у жовтій хустці з таким акцентом, що вони заледве його зрозуміли. — Сховай назад. Ти сильний, але я сильніший буду.

14

Незнайомець був вбраний у зелені штани з клаптів оксамиту. Стоячи на краю провалля, він скидався на пірата, що вже доживає останні дні свого розбійницького життя: хворий, змучений, але досі небезпечний.

— А що, як я вирішу інакше? — спитав Роланд. — А що, як я всаджу кулю в твою пранцювату голову?

— Тоді ви відправитеся в пекло разом зі мною, а я вам двері потримаю, — сказав чоловік у жовтій хустці, гигикнув і помахав піднятою рукою в повітрі. — Мені однаково, що так, що інак.

І Роланд зрозумів, що він не бреше. Вигляд пірата красномовно свідчив, що жити йому лишилося щонайбільше рік… і останні кілька місяців, мабуть, будуть дуже неприємними. Кровоточиві виразки, що вкривали його обличчя, не мали нічого спільного з радіацією. Якщо тільки Роланда не ввели в оману, цей чоловік перебував зараз на останній стадії хвороби, яку лікарі називали мандрусом, а в народі вона звалася просто «лярвиними квіточками». Сутичка з небезпечним ворогом — це завжди неприємно, але тут принаймні можна вирахувати свої шанси. Але коли твій ворог мертвий, то ситуація радикальним чином змінюється.

— Знаєте, що у мене тут, дорогесенькі мої? — спитав пірат. — Знаєте, що потрапило до лап старого Ґешера? Це граната. Така чудова штучка, яку нам залишили Древні, і я вже зняв з неї ковпачок, бо ж неввічливо знайомитися, не знявши головного убору,ги–ги!

Погигикавши трохи, він ураз став серйозним і спохмурнів. Складалося таке враження, що десь у надрах його запаленого мозку повернули тумблер, бо весь гумор зник безслідно.

— Я утримую загвіздок пальцем, мої любі, пальцем, і більше нічим. Якщо ти в мене вистрілиш, то буде великий бабах. Тебе й тую сучку в тебе на спині розірве так, що й шматків не зостанеться. І шмаркача теж. А той молодий засранець, шо цілиться мені в лице своєю пукалкою в тебе з–за спини, може, й виживе, але ненадовго. Поки не долетить до води. Бо цей міст висів на волосині останні сорок років і щоб його поваляти, досить буде одного маленького поштовху. Так що сховай свій револьвер, бо ми поїдемо у пекло на одній тачці.

Роланд на мить замислився, чи не спробувати йому вибити кулею предмет, який Ґешер назвав гранатою, але побачив, як міцно той його стискає, і сховав револьвер у кобуру.

— О, молодець! — враз звеселившись, закричав Гешер. — Я знав, що ти файний хлопак, тільки–но на тебе глянув! Так–так! Еге ж!

— Що тобі треба? — спитав Роланд, утім, наперед знаючи відповідь.

Ґешер підняв вільну руку і тицьнув брудним пальцем у Джейка.

— Шмаркач. Віддайте мені малого, і можете йти на всі чотири боки.

— А може, ти підеш і сам себе відтрахаєш? — миттєво відреагувала Сюзанна.

— Чом би й ні? — гигикнув пірат. — Дайте мені уламок дзеркала, і я його відріжу й запхаю собі в гузно. Бо він мене вже замучив. Я навіть віділляти не можу як слід, бо пече, зараза, як у пеклі! — Говорячи це, він ані на мить не відводив погляду своїх очей, що мали дивний спокійний відтінок сірого, від Роландового обличчя. — Що скажеш, друзяко?

— І що з нами буде, якщо я віддам тобі хлопчика?

— Та підете собі, ми вас і пальцем не зачепимо! — швидко відказав чоловік у жовтій хустці. — Сам Цок–Цок дає вам слово. Він переказував це через мене. А Цок–Цок, щоб ви знали, — файний хлоп, і він не порушує обіцянок. Про Юнів нічого сказати не можу, але Цок–Цокові Сиві вас не зачеплять.

— Що ти таке говориш, Роланде, бодай тобі? — закричав Едді. — Ти жартуєш? Не може бути, щоб ти таке надумав!

Роланд не дивився на Джейка, але пробурмотів, не ворушачи губами:

— Я обіцяв, і я дотримаю слова.

— Так… я знаю, — так само непомітно сказав Джейк. А потім підвищив голос і сказав: — Едді, сховай зброю. Я сам вирішу.

— Джейку, ти геть з глузду з'їхав!

Пірат радісно захихотів.

— Та ні, дурнику! Це ти з глузду з'їхав, якщо не віриш мені. З нами малому принаймні не загрожують барабани. А ще подумай про таке: ну якби я брехав вам, то, мабуть, наказав би кинути зброю! Це ж простіше простого! Але хіба я таке зробив? Отож–бо й