Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Молоді акини, як тільки почав Базарали говорити, уважно його слухали. Абай задумливо похитував головою на знак згоди. І коли Базарали замовк, Абай заговорив:

— А таки справедливі ці слова і правильні. Науризбай, онук Аблая, багатьох штовхнув у біду і в горе. І злигодні його — тільки кара долі за лихо, яке сам він завдав людям. Не треба тобі так оплакувати його! А за що ти уславляєш нащадків Аблая? Хвалиш за те, що вони воювали з росіянами? Називаєш їх заступниками казахського народу? Брехня все це! Легенди про них — яскраві оманливі барви на гнилому дереві. Ніколи такі люди не були заступниками казахського народу! Навпаки, вони були маленькою купкою, що продавала і зраджувала народ, дбали тільки про своє султанство, тремтіли за своє ханство. І коли сьогодні хтось із нас сіє ворожнечу між казахами і росіянами, він робить погану послугу казахському народові. Казахи не побачать у житті світла, поки не зрозуміють всієї мудрості тих великих ідей, що їх несуть нам кращі сини російського народу. До істини нема іншого шляху, крім цього. А твоя пісня веде назад, до похмурої, дикої старовини. Така пісня лежить каменем на моєму шляху, перешкоджає моїм прагненням. Не можу я прийняти цієї пісні ні душею, ні розумом! — закінчив Абай, суворо дивлячись на Кокпая, і потім повернувся до інших: — На щастя, не всі ми складаємо такі пісні. Але те, що сказав зараз Базарали, стосується і нас.

Чай холонув, ніхто з молоді не доторкнувся до своєї піали. Всі мовчки чекали, що ще скаже Абай.

Він, помовчавши, заговорив тихо і повільно, хоч зблідле його обличчя виявляло велике хвилювання.

— Ви пишете про героїв-батирів, про красунь дівчат, про всевладне кохання,— почав він,— але цього замало. Незмірно мало. Це вірші не про життя і його гірку правду. Це вірші про сновидіння, солодкі мрії і марення. І не тільки ви в цьому грішні. Багато чого не висловив і я сам. Навколо нас і над нами нависла чорна, зловісна імла. Дні наші — в горі і в біді, люте зло тріумфує. Неначе увал за увалом, лежить на нашому шляху неуцтво, злість, насильство. А ми не допомогли народові побачити свій шлях, не кличемо його до боротьби. Кращі сини російського народу, відважні в думках і рішучі в ділах, знаходять ці шляхи, показують їх народові. Ми ж, акини, у безпечному спокої співаємо тільки пісні забави. Ні, не борці ми! Не зуміли стати попереду каравану! Не зуміли пробудити народ до боротьби. От на що потрібні ваші сили! Шукайте, беріть приклад з того нового, чим живуть зараз нові люди в Росії! Ось найголовніша наша справа!

Він замовк. Слова його яскраво показали, що жодна прочитана за ці дні поема не дістала схвалення.

Коктай, посилаючись на головний біль, пішов до дверей. Дивлячись йому вслід, Абай зрозумів, що він іде ображений, і це викликало у нього роздратування. Інші акини сиділи мовчки.

Дармен ледве стримував хвилювання. Нарешті звичайна сміливість примусила його заговороти, хоч він з побоюванням поглядав на суворо зсунуті брови Абая.

— Абай-ага, у мене є одна нова пісня. Я ще не читав її нікому. Що, коли б ви прослухали її і сказали, чи на правильному я шляху?

Абай з надією глянув на Дармена:

— Заспівай! Заспівай, ми послухаємо!

І Дармен співучим голосом почав читати свою поему. Від сильного хвилювання він зблід, очі його виблискували.

Вже з перших рядків поеми всі почали слухати з наростаючою увагою. Поема починалася з опису знайомих усім урочищ Азбергену і Шуйгінсу. Непроглядна пізня осінь, що загрожувала людям тягарями і лихом, зловісні хмари вкрили небо. Аул зажерливого бая стоїть ще на осінньому пасовищі. У дірявому курені, край аулу, висхла хвора мати міцно пригортає до себе двох напівголих тремтячих малюків. Це Асан і Усен. Тут же бідолашна бабуся Ійс. У кутку лежить пастух Іса, що цілий день проходив біля байської отари і перемерз до кісток.

Вітер дедалі лютішає. Починається буран. Жорстокий бай і його лиходій син б’ють Ісу. Хворого, закляклого, зони женуть його за отарою, яку захопив буран. Крижаний вітер, то злива, то сніг. Крізь бурю продирається Іса, рятує отару. Раптом вовки — один, другий… Ціла зграя… Відважна боротьба сміливого жигіта… Відчайдушний бій беззбройної людини із старим вовком…

Усі в юрті слухали тепер Дармена, затамувавши подих, боячись ворухнутись. Іноді було чути уривчасті зітхання Айгерім та Зліхи. Люди і події цієї незвичайної поеми були близькі і знайомі слухачам — ще так недавно все це хвилювало їх у самому житті. Тепер талановитий поет розповідав про це словами, гострими, наче кинджали, що проникали в самісіньке серце, покоряв людей почуттям, що палало вогнем.

Нечувану відвагу виявив Іса, улюблений брат, неоцінений син. Але навіщо, заради кого? Заради нелюдських, зажерливих хазяїв? Захищаючи їхнє багатство? За кого боровся з вовком відважний батир, за вовків з людським обличчям? Навіщо ти це зробив, рідний?

І от Іса хворий. Недуга все посилюється. Принишкли діти. Стогнуть у муках дружина і мати. А в хаті злидні, в сім’ї голод. Гірке лихо разом з хворобою розриває груди їси. Сиротами залишаються малюки, жебраками — стара мати і вдова, що тане на очах. Не з людьми, а з вовками залишає він їх…

Айгерім не змогла стримати ридання. Сльози виступили на очах Абая. Дармен співав далі, не помічаючи, що плаче й сам.

…Передсмертне марення. Останні проблиски думки. Знову йде боротьба з вовком. Ні, не з вовком — з Азимбаєм схопився Іса. І в цій останній сутичці з одвічним ворогом гине Іса. Загасло жарке полум’я могутнього серця. Безцільно зникла велика сила. Людина померла.

Пойняті жахом, плачуть Асан і Усен. Недитяча скорбота в їхніх чистих очах. Їхні благаючі погляди звернені до людей, до тих, в кого є людське серце, людська совість… Люди, допоможіть їм!..

Дармен не зміг дочитати кінця своєї поеми. Закривши очі хусткою, він замовк. У кімнаті стояла глибока тиша. Здавалося, наче всі щойно навіки попрощалися з Ісою, померлим тут, на очах у них.

Абай теж низько схилив голову, не піднімаючи сповнених сльозами очей. Дихання його переривалось, плечі здригалися. По довгій мовчанці віп опанував нарешті себе і сказав коротко і уривчасто:

— Некрасов… Голос Некрасова… Він так само правдиво розкривав душу знедоленого російського селянина… Нехай не я, нехай інший першим з нас став на його шлях… Будь щасливий на цьому шляху, брате мій Дармен!..— схвильовано закінчив