Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

виходить? — сказав він сміючись.— Я приїхав сюди послухати акинів, а, виявляється, вони хочуть слухати мене!

— Акини охоче поступаються вам чергою, Базеке,— відповів за всіх Магащ.— Розповідайте, будь ласка!

— Я сів на коня ще вдосвіта, від підніжжя Чингісу дорога далека,— почав Базарали.— Коли під’їжджав до Кольгайнару, вже розвиднілося. Їду землями Жумана і раптом на одному горбі побачив таке зборище, яке ні уві сні не присниться, ні в маренні не привидиться. Хто б, ви думали, зійшовся на це зборище? Чотири цапи і Жуман…

Усі мимоволі розсміялися. Базарали говорив далі:

— Всі чотири цапи прив’язані до куща, а він сидить насупроти них, як мулла перед учнями, і повчає, помахуючи палицею. Так захопився, що й тупоту мого коня не почув. Під’їхав я ближче — дай, думаю, подивлюся, що це воно за незвичайне зборище в іргизбаїв?

Тепер уже всі голосно зареготали, засміявся і Абай, погойдуючись усім своїм гладким тілом. Але на обличчі Базарали не було й тіні усмішки.

— Ну, я вирішив, що гріх не підслухати. Треба ж набратися розуму, адже в іргизбаїв Жуман, мабуть, найстаріший! Я тихесенько зліз з сідла і підкрався ззаду…

І Базарали, якого раз у раз переривали вибухи сміху, розповів, що він почув.

Виявляється, сьогодні ранком, коли Жуман під’їхав до своєї отари, Мескара поскаржився батькові на цих чотирьох цапів, які не давали козам пастися. Жуман, вилаявши пастухів за те, що вони не наділи на цапів вчасно фартухів, наказав піймати всіх чотирьох і прив’язати їх. Те, що жоден з них, мабуть, не відчував за собою провини, обурило Жумана, і він за звичкою багатослівно почав бурчати. Цапи слухали, нахиливши голови, тупо дивлячись на бороду Жумана, і він вибухнув безмірною балачкою, дорікаючи цапам і нарізно, і всім разом.

Коли Базарали підсів за його спиною, Жуман говорив, розмахуючи своєю довгою палицею:

— Ей ви, чотири дурних цапи, спробуйте сказати, що ви не баламутите всієї отари! Безсоромні, постидалися б ви бога! Чого ти на мене вирячився, чорний дурню? Ти з них наймолодший, виходить, мусиш бути найскромнішим. А ти перший баламут, перший розпутник, негіднику!

І Жуман стукнув палицею по рогах молодого чорного цапа. Той у відповідь люто затряс бородою і рвонувся на припоні, намагаючись буцнути Жумана.

— Он ти який! Дивіться-но на нього, виходить, він ще й перший забіяка! Молодий, молодий, а он яке бородисько викохав, самому Азимбаєві личило б!

І Жуман, зрадівши з свого вдалого дотепу, сам засміявся, покректуючи від задоволення. Досить йому було назвати чорного цапа Азимбаєм, як і інші три в його уяві перетворилися на людей.

Поряд з молодим чорним стояв рудувато-жовтий цап, його батько. Через це він дістав ім’я Такежана. Сірий цап, давно відомий своїми хитрощами, був названий Жиренше, а бурого великого цапа, з високими гострими рогами, злого і забіякуватого, Жуман охрестив Уразбаєм. І тоді почалося те, що примусило Базарали сміятись усю дорогу від Кольгайнара до Акшоки: Жуман почав викривати невгамовну вдачу всіх чотирьох цапів — Азимбая, Такежана, Жиренше і Уразбая — і нахил їх до всяких смут. Старий, неначе на судному місці, виголосив цілу обвинувальну промову. Виявилось, що з ранку до вечора ці чотири баламути не дають спокою мирним козам, заважають їм пастися, розбивають отару. Дорікаючи цапам, Жуман знаходив щоразу більш гнівні і гіркі слова. І, все підвищуючи голос, він викривав схильність Уразбая, Жиренше, Такежана і Азимбая до розпусти, любов до насильства, перелічуючи їхні злочини, і дійшов до того, що згадав навіть Абая.

— Скільки проклять народу на вашій совісті! Правий Абай, коли звинувачує вас, негідників, баламутів, насильників! Стривайте, буде і на вас управа, зазнаєте господньої кари, поплатитеся за сльози бідолашних!..

Базарали розповідав це, майстерно імітуючи і голос, і звички Жумана. Слухачі давно вже реготали, не вмовкаючи; Абай, задихаючись, витирав очі.

Базарали закінчив:

— Сімдесят п’ять років базікав марно наш Жуман-пустомолот, нарешті все ж добазікався до чогось путнього. Ну, скажіть самі, хто з ваших іргизбаїв додумався до таких справедливих слів? От вам і Жуман-базікало!

— Базеке, а бачив він вас? — спитав Акилбай.

— Біда в тому, що тільки-но він почав говорити так до ладу, на мене напав приступ кашлю. Він оглянувся та як закричить: «Ти звідки взявся, нікчемний сину Каумена?»

І вже не знаю, чи розгубився старий, чи просто вдача його взяла гору, тільки він раптом знову став самим собою. Показав на гору Догалан і запитує мене: «Ось ти багато в житті побачив, у далеких краях був. Скажи лишень, скільки, по-твоєму, важить ота гора?»

Знову вибухнув сміх. Базарали розповідав далі:

— «Ой, Жумеке,— кажу,— ось на це в мене розуму не вистачило, не знаю, що сказати. А як ви гадаєте?» Він набундючився для поважності й каже: «Очі — терези, а розум — суддя: по-моєму, верховина Догалана важить п’ять тисяч пудів…»

Молодь довго ще посміювалася з балакучого старого. Айгерім і Зліха почали готувати чай. За круглим столом не могли б усі розміститися, його винесли, і просто на килимі послали велику скатерку. Коло гостей було велике, почали чаювання.

Час було починати читати вірші та співати пісні. Базарали, як найстарший з-поміж усіх, узяв домбру і простяг її Кокпаєві. Самовар, уже майже спорожнений, винесли, щоб закип’ятити знову, і Кокпай почав співати свою поему.

Вона була дуже довга. Кокпай вихваляв у ній хана Аблая. Самовар уже встиг знову закипіти, його внесли в кімнату, а Кокпай усе ще перелічував діла славетного хана. Потім він перейшов до славослов’я предків Аблая, але тут Базарали поплескав захопленого акина по коліну. Піднявши очі на Абая, Кокпай помітив, що той слухає поему з нудьгуючим виглядом.

Кокпай перестав співати і опустив домбру. Базарали швидко заговорив:

— Не осудіть мене, жигіти, що я першим починаю говорити. Крім мене, всі тут — акини, починаючи з Абая. Але, як сказав Ходжа Насреддін: «Коли навколо багато курок, потрібний хоч один півень». І раз я сьогодні тільки один слухач серед вас, співаків, то я й скажу свою думку.

Абай схвалив його намір. Базарали, невдоволено поглядаючи на Кокпая, почав:

— Ну що ти співав, Кокпай? Величаєш Аблая «дорогоцінним ханом», «мудрим», готовий бути жертвою його духу. Покінчив з Аблаєм, перейшов до його предків. Коли б я тебе не спинив, ти повів би нас на поклін до їхніх могил. Сказати правду, не подобається мені все це, Кокпай! Хіба мало уславлювали ханів та султанів темні акини? Вони і минулі часи витоптали й запаскудили своїми піснями. Чи не краще нам забути про це? Не можу я слухати таку поему після віршів