Стефані Маєр - Світанок

РОЗДІЛ 25. ПОСЛУГА

А трошки згодом Едвард дуже швидко розставив мої пріоритети.

Для цього йому знадобилося єдине слово.

— Ренесма…

Я зітхнула. Вона скоро прокинеться. Зараз, мабуть, уже близько сьомої ранку. Чи шукатиме вона мене? Зненацька моє тіло почало морозити од відчуття, близького до паніки. Якою вона буде сьогодні?

Едвард миттю збагнув, щó так нагло відвернуло мою увагу.

— Все гаразд, кохана. Вдягайся, і за дві секунди ми вже будемо в будинку.

Мабуть, я мала вигляд поганої акторки, коли стрибнула з ліжка, озирнулася на Едварда — його діамантове тіло ледь-ледь поблискувало у розсіяному світлі, — а тоді зиркнула на захід, де чекала на мене Ренесма, далі знову на нього, і знову в її напрямку — моя голова метлялася з боку в бік зі швидкістю в дюжину разів за секунду. Едвард усміхнувся, але не засміявся; він був витриманим мужчиною.

— Головне — баланс, кохана. Тобі так добре вдається з усім упоратися, що я певен, тобі не знадобиться багато часу, аби навчитися стратегічного планування.

— У нас же вся ніч попереду, правда?

Він вишкірився ширше.

— Ти гадаєш, я б тобі дозволив зараз одягнутися, якби це було не так?

Цього було досить, аби я змогла перетривати денні години. Я зможу контролювати це жадання, яке переповнює, спустошує мене, і тоді я стану гарною… мені важко було вимовити слово навіть подумки. Хоча Ренесма дуже реально й вагомо увійшла в моє життя, було й досі нелегко думати про себе як про матір. Гадаю, будь-яка жінка почувалася б так само, якби в неї не було дев’ятьох місяців, аби зжитися з думкою. І якби в неї була дитина, яка щогодини змінюється.

І миттю згадка про Ренесму, яка так швидко проживає своє життя, змусила мене рознервуватися. Я навіть не затрималася перед вишукано різьбленими подвійними дверима, щоб помилуватися на гардероб, який зібрала Аліса. Я просто увірвалася всередину, щоб підхопити першу-ліпшу річ. Але мені слід було здогадатися, що мене чекає випробування.

— Що з цього моє? — прошипіла я. Як і обіцяно, гардеробна була більшою за нашу кімнату. Мабуть, вона була більшою за решту будинку, разом узяту, але щоб упевнитися, мені б довелося виміряти її на кроки. Я на хвильку уявила, як Аліса переконує Есме відмовитися від класичних пропорцій і погодитися на цю гігантоманію. Цікаво, як Алісі це вдалося.

Все було загорнене в спеціальні торбинки, чисті й білі, ряд за рядом.

— Наскільки я знаю, усе, крім оцього рядочка, — Едвард торкнувся перекладини ліворуч від дверей, — твоє.

— Усе?!

Він стенув плечима.

— Аліса, — зітхнули ми в унісон. Він ужив її ім’я на пояснення, я ж як лайку.

— Чудово, — буркнула я і смикнула змійку на найближчому пакунку. І просто зойкнула, уздрівши шовкову сукню до землі — рожеву, як дитяче платтячко.

Аби знайти хоч щось нормальне, тут можна витратити цілий день!

— Дозволь допомогти, — запропонував Едвард. Він понюхав повітря й рушив на запах у найдальший кінець довгої кімнати. Там стояв убудований комод. Едвард висунув одну з шухлядок. Із тріумфальною посмішкою він простягнув мені пару мистецьки вибілених джинсів.

Я порхнула до нього.

— Як тобі вдалося?

— Джинси мають свій запах — як і все решта. Отож… бавовна?

Він попрямував за своїм носом до невеличкої полиці, де знайшлася біла футболка на довгий рукав. Він кинув її мені.

— Дякую, — гаряче подякувала я. Я понюхала обидві тканини, запам’ятовуючи запахи для наступних пошуків у цій божевільні. Я вже запам’ятала шовк і атлáс; їх я уникатиму.

Знайти одяг для себе в Едварда не забрало і кількох секунд — якби я на власні очі не бачила його голим, то могла б заприсягтися, що немає нічого прекраснішого, ніж Едвард у штанях кольору хакі та світлому пуловері, — а тоді він узяв мене за руку. Ми помчали через внутрішній садок, легко перескочили через мур і влетіли в ліс на карколомній швидкості. Я вивільнила руку, щоб ми могли ще раз позмагатися. Цього разу він мене обігнав.

Ренесма вже прокинулася; вона сиділа на підлозі поряд із Розою та Емметом і гралася купкою погнутого срібного начиння. У правій ручці вона затиснула покручену срібну ложку. Щойно вона угледіла мене крізь скло, то пожбурила ложку на підлогу — у паркеті лишилася відчутна вм’ятина — і наказово тицьнула в мене. Всі довкола розсміялися; Аліса, Джаспер, Есме та Карлайл сиділи на канапі, спостерігаючи за нею, наче вона була найцікавішим у світі кіно.

Я була в дверях, перш ніж вони встигли засміятися, перетнула кімнату й тої ж таки миті підхопила її з підлоги. Ми широко всміхнулися одна одній.

Вона змінилася, але не надто. Знову трішки виросла — перетворювалася з немовляти на дитину. У неї на чверть дюйма виросли кіски, і кучерики підстрибували від кожного руху. Я дозволила собі пригадати свої страхи — я собі нафантазувала значно гірше. Завдяки перебільшеним страхам реальні зміни я сприйняла майже з полегшенням. Навіть без Карлайлових вимірів я була певна, що ріст її уповільнився порівняно з учорашнім днем.

Ренесма поплескала мене по щоці. Я здригнулася. Вона знову була голодна.

— Коли вона прокинулася? — запитала я, тільки-но Едвард зник у коридорі, що вів на кухню. Я була переконана, що він саме збирається зладнати їй сніданок, адже побачив її думки так само чітко, як і я. Цікаво, чи помітив би він особливість її контакту, якби тільки він один мав змогу спілкуватися з нею? Мабуть, він би просто слухав її, як слухає всіх інших…

— Кілька хвилин тому, — відповіла Роза. — Ми б тебе от-от і самі покликали. Вона хотіла тебе — ліпше сказати, вимагала. Есме пожертвувала одним із найкращих своїх срібних столових наборів, щоб розважити маленьке чудовисько, — Роза усміхнулася до Ренесми з таким усепоглинаючим обожнюванням, що цілком перекреслювало її епітети. — Ми не хотіли… е-е-е… турбувати вас.

Розалія закусила губу й відвела погляд, щоб не розреготатися. Я відчула, як Еммет беззвучно сміється позаду мене — мені передалися вібрації фундаменту будинку.

Я високо задерла підборіддя.

— Ми швиденько приготуємо твою кімнату, — мовила я до Ренесми. — Тобі сподобається в будиночку. Він чарівний, — я поглянула на Есме. — Дякую, Есме. Дуже-дуже. Він просто ідеальний.

Перш ніж Есме відповіла, Еммет знову зареготав — цього разу вголос.

— Він і досі не завалився? — вичавив він поміж смішками. — Я був певен, що ви двоє розвалите його до останнього камінчика. Чим це ви займалися вночі? Обговорювали національний борг? — він застогнав від сміху.

Я заскреготіла зубами й нагадала