Крістофер Паоліні - Ерагон

Хлопець застиг, відчувши смертоносний дотик леза. Він тремтів від напруги, але не міг нічого вдіяти. Немов крізь туман до нього долинув захоплений рев юрби й стурбований голос Сапфіри.

— Я перемогла, — почув він десь поблизу голос Арії.

Важко дихаючи, Ерагон насилу випростався. Фредрік реготав і захоплено плескав його по спині, а решта глядачів вітали юнака.

— Але ж я програв! — здивувався Ерагон.

— Ну то й що! — загув здоровань. — Зате як ви билися! Навіть я запозичив у тебе кілька нових прийомів!

Розчулений Орик підбадьорливо посміхався, і тільки Арія мовчки стояла неподалік. Раптом вона скинула руку, показуючи на сусідній пагорб, і мовчки подалася геть. Натовп ураз замовк і розступився перед нею, даючи дорогу переможниці.

— Мені час іти, — сказав Ерагон до гнома, сховав меча в піхви і, осідлавши дракона, глянув на тренувальне поле. Усі присутні з великою пошаною дивилися на великого вершника.

Коли вони підлітали до потрібного пагорба, Ерагон побачив Арію, що бігла під ними. Юнак мимоволі замилувався її чудовою фігурою.

— Бачу, вона тобі подобається, — зауважила Сапфіра.

— Так, — почервонівши, погодився юнак.

— У неї невиразне обличчя, як, зрештою, і у всіх людей, — пробурчав дракон. — До того ж, ще й видовжене, наче в того коня. Та й сама вона доволі незграбна.

— А ти часом не ревнуєш? — здивувався Ерагон.

— Ще чого! — почув він у відповідь. — Чого б це я мала ревнувати?

— Та ні ж бо — ревнуєш! — жартома наполягав хлопець. — Погодься!

— Я не ревную! — гаркнула Сапфіра, клацнувши при тому щелепами. Приземляючись, вона в розпачі скинула з себе юнака, але той, не звернувши уваги, скочив на ноги й помчав назустріч ельфійці.

Коли вони, нарешті, добігли до призначеного місця, в Арії було напрочуд рівне дихання. Тим часом захеканий хлопець іще довго не міг прийти до тями від хвилювання. Посміхнувшись, ельфійка несподівано звернулася до Сапфіри.

— Скулблако, — сказала вона, — ека целобра оно ун онр Шуртугал не хайна. Атра носу вайсе фрісай!

Ерагон майже нічого не зрозумів, але дракон несподівано лагідно глянув на Арію, кивнувши у відповідь.

— Я радий, що ти одужала, — нарешті озвався юнак. — Ми не знали, чи тобі взагалі пощастить вижити.

— Як бачиш, усе гаразд, якщо вже я прийшла, — м’яко відповіла ельфійка. — До того ж, я твоя боржниця. Ти врятував мені життя.

— Пусте, — зніяковів Ерагон, не знаючи, як змінити тему. — А як ти опинилася в Джиліді?

— Давай прогуляємось, — ухилилася від відповіді Арія.

Вони спустилися з пагорба й рушили до міста.

— Аджихад казав, що ти виростив Сапфіру з яйця.

— Було таке, — відповів юнак, ледь не вперше замислившись над тим, яких це зусиль йому коштувало.

Ельфійка зупинилася.

— Ти маєш знати, що саме тоді, коли ти знайшов яйце, мене схопили ургали. Ними керував Смерк. У полон також потрапили мої друзі, Фаолін і Гленвінг. Ті покидьки звідкись знали, де нас чекати, і влаштували засідку. Потім мене приспали дурманом і відправили до Джиліда. А Галбаторікс наказав Смеркові дізнатися, куди я сховала яйце, а також усе, то стосується мого рідного Елесмера. — Очі в Арії потемніли й вона заскреготала зубами. — Звісно, мене катували, — провадила вона далі. — Смерк віддав мене своїм воякам, і ті хотіли мене зґвалтувати, але силою думки я надовго знешкодила їхню хіть. Пізніше він наказав перевезти мене до Урубейна… Ось тут уже я по-справжньому злякалася, адже в мене не було сили протистояти цим потворам. Якби не ти, мене б знищили.

Слухаючи, Ерагон аж тремтів від ненависті до Смерка та його спільників. Дивно, як ця нещасна дівчина взагалі вижила.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — тихо спитав він.

— Щоб ти знав, від чого мене врятував, — озвалась Арія. — Ти вчинив гідно, мій герою.

— А що ти робитимеш далі? — зніяковіло поцікавився Ерагон. — Повернешся до Елесмера?

— Ні, — відповіла ельфійка. — Я не покину варденів, їм потрібна моя допомога. А ось ти справді міг би. Я випробувала тебе в бою і маю сказати, що Бром добре вимуштрував свого обранця.

— Ти хочеш сказати, що мені слід їхати до Елесмера? — вражено перепитав юнак.

— Так, звісно.

— Коли? — ніяк не міг повірити в нову халепу Ерагон.

— Цього поки що не вирішили, але за кілька тижнів все буде відомо, — озвалась ельфійка.

— Дякую, що хоч відпочити мені дозволили, — іронічно буркнув парубок. — А чого від мене хотіли ті близнюки?

— Того, чого не можуть зробити самі, — скривилась від огиди Арія. — Мабуть, вони хотіли почути від тебе нові слова прадавньої мови. Зазвичай для цього потрібні роки навчання, а вони хотіли опанувати їх якнайшвидше. Ось чому деякі слова взагалі ніколи не промовляють, аби не дати злим силам оволодіти світом.

— Дивно, — раптом згадав Ерагон. — Але раніше я бачив тебе у снах.

— Часом я відчувала, що за мною хтось стежить, — відповіла на те Арія. — Та у в’язниці я постійно марила, тому не звернула на це уваги.

— Справді, дивно, — сказав юнак. — А що означає татуювання на твоєму плечі? Я не роздивлявся, чесно, але коли лікував тебе… Це такий самий символ, як і на моєму персні.

— Де ти його взяв? — захвилювалась ельфійка.

— Це подарунок Брома, — здивовано відповів Ерагон.

— Такий перстень, — урочисто сказала Арія, — дарують лише найдорожчим друзям ельфів. Таким дорогим, що й казати годі. Я ніколи не знала, що королева Ісланзаді була такої високої думки про твого Брома.

— Тоді мені не бажано його вдягати, — сказав Ерагон, злякавшись, що його поведінка могла бути зухвалою.

— Та ні, чого ти? Це захистить тебе, якщо ти натрапиш на моїх людей, а ще допоможе завоювати прихильність королеви. Тільки нікому не розповідай про моє татуювання. Про нього ніхто не повинен знати.

— Гаразд.

Ерагонові дуже подобалось говорити з ельфійкою і, зрозуміло, йому хотілося, щоб їхня розмова тривала якомога довше. Коли ж вони нарешті попрощались, юнак вирушив до Тронжхейма, перекинувшись по дорозі кількома словами з драконом. Щоправда, той навідріз відмовився переповідати свою розмову з дівчиною. Зовсім не образившись на дракона, Ерагон раптом згадав про ув’язненого Мертага й вирішив його провідати. Але спочатку слід було десь повечеряти. Сапфіра погодилась його почекати, аби потім повернутися разом до печери.

Юнак швиденько перекусив у невеличкій харчевні й, дотримуючись вказівок Насуади, вийшов до потрібного місця, де зупинився перед невеличкими сірими дверима, під якими гомоніли вартові. Коли юнак попросився всередину, ті тричі грюкнули в двері, а потім впустили його.

— Коли треба буде вийти, просто погукай нас, — посміхнулися вони до Ерагона.

Камера Мертага була теплою й добре освітленою, з умивальником в одному кутку та письмовим