Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

та й посунулося по садах, що аж листє посипалося… Мете, гне, курить страшно так, що й сам отець Юрій побілів, неначе хуста. Хоч яка заміть[68] та судна година, стояв на місці та й доконував діла.

Приступив таки до воза.

– Да буде Господь Бог по Трійці всесвятій єдиносущій із тобою во віки віків! Варваро, схаменися! – рішуче зголосив Юрій над бабою, а баба так і розтворила очі.

Прискочили бойки, підрятували бабу. Отець Юрій подав напитися свяченої води, звели бабу з воза, поцілувала вона хрест святий та й панотця в руки й коліна. Ледве стямилися бойки на все те, що виділи; ні слова не промовили, та так дякуючи, аж ід земли припадали. Отець Юрій, за ним дяк і баба з бойками рушили всі до церкви.

А на дворі все дужче та дужче змагається лиха пошесть. Гет-гет – навкруги закопотіло дібровами та лісами. Хто на дворі, хто в лісі, хто в поли, щодуху пилує доскочити хати… Бабам хустки, чоловікам крисані позривало із голови; стежкою не стежкою, а таки навпрямці, збіжжями та городами села допадають. І худоба затривожена реве, біжить гуртом, одно перед друге із пасовиська; розхристані пастухи позасапувались, а поскакують за худобою. Страшний гамор цілим селом розлягався; реве худоба, ржуть коні, квичать безроги, а гуси, розґеґавшися на потоці, злопотіли крилами по воді та й сюди-туди порозліталися, наче дикі, кожда на своє обійстє. Вихор виє та скулить так страшно, як би хто в селі обвісився. Ту, там покликують:

– Хапайте шматтє із плота! Затягніть віз до шопи!..

Дітвора і баби, що поралися вдома, як у Бога за дверима, зазирали крізь вікна на те лихо, що на дворі так розбушувалося. Аж ось із-поза лісів великими валами несуться тучні хмари. Наразі сиво-жовті, по них, наче смола, чорні хмари; посоловіло надворі та й потемніло. Лиснуло раз, удруге, утрете й затихло… ні горобець не чичиркне, все, що живе, поховалося…

Отець Юрій, що не більше мав ходу, як десять сажнів ід хаті, вже стояв у вікні із требником, а бойки таки насухо ухопилися до корчми.

Розгуркотілося. То лускає, то лискає. Хрестом святим знаменуються по хатах люди. А тут як не процідиться, наче із коновок, – аж по всіх ровах зашуміли потоки. Повихапувались баби із сіний і ну ж давай метати ожоги, лопати та віники на охрест перед хатою. Варувалися, бачите, од граду, бо таки побренькував уже по вікнах.

Декому аж мороз пішов по тілі на отсю гадку, як не дай Боже град поб’є таке красне збіжжє. Нікому так важко не вчинилося на серці, як старому панотцю Юрію; наче би видів, який там град посипався на його красну пшеницю. Чи не урекли бойки, як їхали з бабою, своїми поганими очима? А вже ж бойки, не бойки, а одплатився чорт старому за прогон із баби.

II

– Не знаю, справді не знаю до чого росте світ теперішній. За старих часів женилися люди, жили по закону, а теперечка ледащіють тільки на готовому хлібі, – правив отець Юрій синові своєму Мартинові.

– Тату, чи раз гадав я оженитися, та якось досі не склалося.

– Не склалося, так не склалося, а вже ж ніяка тебе сама не засватає, а побери ти сватів да обручися.

– Наколи б хотіла котра піти за мене, бо ж то я на тридцятім році кавалєр. Либонь чи не п’ятдесятка доходить.

– Судженої, кажуть, конем не об’їдеш, коби тільки охота. Держить Господь Бог і для тебе жінку.

– Ну, коли уже так повиділося вам, татуню, везіть да сватайте, нехай вам буде така невістка, яку самі собі уподобаєте.

По тих словах закликав панотець стару ґаздиню свою, Феську.

– Фесько, – говорить Юрій, – нині повезу панича сватати, пильнуй, щоби прийшов Безручкий да скоро заложив коні.

Феська напудилася й побіліла. Не сказала ні словечка на те, пішла до пекарні та нишком щось такого поворкувала під носом.

Нім прийшов Безручкий та запріг коні, Юрій із сином почали в найгарнішу одіж убиратися. ІІорозтвирали які не були скрині; бушують, аж піт дзюрчить із чола та аж позасапувалися. Старий радіє, неначе дитина. Самотів досі, тяжко було діждатися невістки. А хотів би ще й діждатися внуків, заки Господь Бог покличе в тамтой світ.

А тим часом Мартин був уже парубком підтоптаним – личенька, як той місячик на повні, а живіт завбільшки такий, що ледве добрий хлоп обняв би. Невеличкого був зросту, товстий, на коротких ногах, сказано – бочка. Лисий та шпакуватий,[69] а на плечах уже п’ятдесятка.

Отець Юрій надяг свої нові штани, довгу темно-синю капоту і пасові чоботи, шию зав’язав чорною шовковою хусткою. Мартин вбрався у чорного сурдута, чорні штани та в шовкову чорну камізельку, пригладив свою лисину і підкрутив вуса. Посідали оба на стару роз’їжджену бричку і рушили двома сивими кіньми. Стара бричка, не молоді й коні: старим на старість, що старе, те й миле. Злегонька, як на старих подобає, торопали сиві коники гладкою сухою греблею.

Панотець розмірковував про своє та мало що не куняв, а Мартин, склавши руки на животі, пробував уявити собі, яку ж наречену знайшов йому тато. Сонечко припікало і розмлоювало не на жарт. Зненацька оба враз із дяком відчули, що припікає не тільки зверху, а й зі споду. Ледве вспіли вони з брички зіскочити на землю, як за одну хвилю ціла бричка станула в поломіни. Не уже ж котрий то з них обох необачно пустив іскру з цигара в солому на бричку? Солома була суха, як перець; а вітер подував доволі. Ледве живі повискакували та й подушили вогонь на собі, що ймився їхніх гарних свиток. Серед поля опинилися так, що ні краплі води, ні живої людини. Хоч не малий був страх, не затратив Юрій своєї сивої голови – старий, а сухий швидше доскочив землі, як товстий Мартин.

Добре, що повідтинали коні. Горить стара бричка, тільки залізо одлітає. Не було коли й пожалувати старенької, що діждалася такої несподіваної кінчини в дорозі на сватаннє…

– Агі на тебе, Мартине! Лихо нараяло тебе курити отсі бісові цигара, – розгукався Юрій. – Та я зроду не курив тих клятих скрутлів, за моїх часів не бувало такого.

Мартин вхопив кілька разів повітря повним ротом і залопотів:

– Де ж ви бачили, аби я курив? Не курив я.

– Як то не курив? А чого ж воно зайнялося?

– А Бог його святий знає. А не курив. Прошу подивитися – нема в