Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

прийшов… Тоді все зроблене — марно. Марно… Вдруге його вже не приведеш. Він багато чого навчився за ці дні. Розрахунок може бути тільки на одне: що він зараз засліплений люттю, що голод не дасть йому просто так усе кинути.

Та й те, що він сховався під землю, ще нічого не означало. Глибоко? Далеко? Ніхто не знав. Відчуття небезпеки не полишало, тож він, схоже, недалеко. Просто так походжати й шуміти не варто.

— Лесику, ти як? — долинув до нього ледь чутний шепіт.

— Усе гаразд, — так само не голосніше за шелест листя відповів він. — Зачекаймо трохи.

— Ага.

Добре було так мовчати й відчувати одне одного поруч. Ліс стояв тихий, як і вони самі, десь під землею вовтузився хробак, але вони цього також не чули — тільки здогадувалися. Небо, мабуть, затягли хмари. Жодного місячного промінчика, жодної зірочки.

Аж ось відчувся швидкий легкий вітерець — прилетіла Марічка.

— Облети навколо того дерева, — пошепки сказала їй Леля. — Там Лесик.

За мить пролунав хрускіт, згори посипалися на Лисого торішні жолуді й дрібне гілля. Потім трохи далі. Потім з іншого боку. Дерева, мабуть, спліталися кронами, в такому мороці знайти місце для приземлення було важко.

Лисий витяг кресало, запалив шматочок гноту.

— Бачиш вогник? — спитала Леля малу.

— Нічого не бачу.

— А мене?

— Тебе бачу.

— То лети до мене… Дивися туди… Тепер бачиш?

— Бачу.

За мить Марічка випірнула в ступі з-під крислатого дубового гілля. Лисий швидко заскочив у ступу, й вони вилетіли до Лелі.

Друга Леля з Опеньком та півнем місця собі не знаходили в очікуванні. Коли до них із темряви припливли дві ступи, полегшення було таке, ніби після місяця догців раптом визирнуло сонце. Втім, до справжнього сонця було ще далеко.

Глупа ніч

Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.

— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.

— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.

— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.

Спати хотілося немилосердно. Давалася взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.

— Лягайте, дядьку, спати. Я вже все одно не засну.

Леля і Леля спали на різних деревах. Весь вечір вони сиділи набурмосені, й Лисий уже не міг дочекатися ранку, коли знову залишиться одна Леля. Ліс був гихий. Опенько на розвилці гілок по інший бік дерева зітхав і крутився. Не спав. Дівчата після крику півня теж заснули. І півень спав. Власне, він і не прокидався: так собі, прокричав крізь сон, та й усе.

— Спіть, дядьку! Завтра дуже важкий день, — тихенько промовив Лисий.

— Ага, — з готовністю відповів Опенько. — Це якщо сьогоднішній вважати легким, чи як?

— Думаю, буде важче. Треба його провести повз земляного Чату. Не уявляю, чим усе це скінчиться.

— Отож-бо й воно, — зітхнув Опенько. — Чогось я від самого початку думав, що ти не уявляєш, чим воно все закінчиться…

Лисий промовчав, а мисливець, видно, мав настрій побалакати.

— От був би порадився вчора… Чи то пак завтра… Де ж це бачено — ділити дівчину на дві. Воно й те… Молодий ти ще, жінок не знаєш. А ясно ж було, що не вживуться вони поруч…

— Хочете сказати, дядьку, ніби знаєте, чому вони чубляться?

— Ясна річ, знаю, — відповів Опенько. — Через тебе чубляться. Чого ж тут не знати. Ти один, а їх двоє. Тут іншої причини й не треба.

— Так де ж їх двоє! — не витримав Лисий. Він ледь не закричав: — Одна вона, розумієте! Одна!

— Це я розумію. — Мисливця неможливо було вивести з себе. — Але ж двоє. Хоч і одна. Немов навпіл розрубана. Ти думав, їх буде просто дві — з однієї? Ні, Лисий, ні. Це одна, тільки розрубана. А людину ділити надвоє не можна. Ніяк не можна. Хоч Івася, царство йому небесне, згадай. Хоч Пластуна… Розділені були люди. Розірвані. Людина мусить бути цілою. Чоловік не ділитися повинен, а подвоюватися. Тоді й третя людина з’явиться.

— Це ви про що? — здивувався Лисий такій несподіваній зміні теми.

— Та про що ж, як не про вас. Це все я про вас. Я й думаю тепер тільки про вас. Одружуватися вам треба.

— Ви про це весь час думаєте?

— Не тільки про це, хлопче. Просто про вас. Ну, і про себе, звісно. Хто ж про себе не думає. Але я що… Я своє життя прожив… А ви…

— А що ми? Ви про нас не турбуйтеся.

— Та якби ж!.. Я ще пам’ятаю, коли в селі курява стояла — діти гралися на вулиці. І все було ясно: жити нам і жити. А тепер — ну народився хлопчик у Бороди. Це дуже добре. Дуже добре. Але виросте він — і що? Навіть одружитися нема з ким. Не з Помидорою ж… Знаєш, скільки їй тоді вже років буде?.. Якщо у нас не буде дітей — і ми не потрібні. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.

— Так, дядьку Опеньку, — сердито урвав Лисий, але старий його перебив.

— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…

Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Тепер уже в них правди не було. От промовив старий і все. Наче не він, Лисий, тепер вирішує, а Опенько.

А ще Лисого не полишало відчуття, ніби все це йому колись снилося. Він немовби вже раз переживав цей розпач, коли стороннє втручання раптом зробило неможливим те, що здавалося таким однозначним, чому ніщо не могло перешкодити. Намагався зачепитися за несподіваний і непевний спогад — і не зміг.

— На ваш, дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!

— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлопець розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.

А до Лисого повернулося відчуття самотності. Ось вони — поруч — дві Лелі. Одна й та сама,