Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Біблії… - промовив Великий Керівник.

- Дуже маленькі, в зелених вінілових обкладинках.

- Чому я про це не чув?

- Звичайно, ми не взяли їх, залишили на злітній смузі.

- На злітній смузі, - повторив Великий Керівник.

- І ще одне, - сказав командир Ґа. - Собака, цуценя. Нашим його вручила особисто дружина сенатора, з їхнього розплідника.

- Харчова допомога, - промовив Великий Керівник замислено; очі його бігали. - Біблії і собака.

- Їжу вже підготували, - сказав Ґа.

- А Біблії?

Ґа всміхнувся:

- Мені спав на думку автор, чиї міркування про оперу слід читати в усіх цивілізованих державах. Тисячу примірників отримати неважко.

Великий Керівник кивнув.

- А який би північокорейський відповідник собаки дібрати, якого такого улюбленця? Може, тигра? Чи змію велику?

- А чом би не повернути їм того собаку: скажемо, що це сенаторів собака, і повертаємо його, бо він егоїстичний, лінивий і матеріалістичний.

- Цей пес, - промовив Великий Керівник, - то, напевне, найзліша, найпідступніша дворняга на землі. Він, певно, куштував кров мавп у Центральному зоопарку й гриз кістки померлих від голоду в’язнів у 22-му таборі.

Великий Керівник дивився повз усе, немовби не стояв у глибокому бункері, а перебував на літаку й дивився, як сенатора терзає скажений собака всі ті шістнадцять годин, протягом яких літак повертається до Техасу.

- Я знаю цього собаку, - сказав командир Ґа.

- Знаєте, - відказав Великий Керівник, - а ви зламали ніс моєму водієві.

Ґа сказав:

- Зростеться - міцнішим буде.

- Оце по-нашому, по-північнокорейськи! - мовив Великий Керівник. - Ну ж бо, командире Ґа, тут є дещо, що я хотів би вам показати.

Вони перейшли на інший поверх, до іншої кімнати, яка була один в один схожа на попередню. Ґа розумів, що ця однаковість мала заплутати завойовника, але хіба тих, хто щоденно тут працює, самих не мучить оця монотонність? У коридорах лише відчувалася присутність охорони, яка ніколи не траплялася на очі, і Великий Керівник, здавалося, перебував у вічній самоті.

У кімнаті стояла шкільна парта, а на ній - самотній комп’ютерний монітор, що моргав зеленим курсором.

- Оцю машину я обіцяв вам показати, - промовив Великий Керівник. - Ви, мабуть, у душі страшенно злилися, що я змусив вас чекати?

- Це - головний комп’ютер? - спитав Ґа.

- Так, - відказав Великий Керівник. - У нас раніше була демонстраційна версія, макет, але тільки для потреб слідчих. А в цьому - необхідна інформація про кожного громадянина: дата народження і смерті, місцеперебування, родина тощо. Коли ви вводите в комп’ютер ім’я громадянина, уся ця інформація йде до спеціальної агенції, звідки одразу подається «ворон».

Великий Керівник провів командира Ґа до крісла. Перед ним лише блимало зелене на екрані.

- І що, тут усі? - спитав Ґа.

- Кожен чоловік, жінка й дитина, - похвалився Великий Керівник. - Коли на екрані набирається ім’я, то воно надсилається до нашої найкращої команди. Вони діють блискавично. Потрібну людину привезуть моментально. Уникнути їх неможливо.

Великий Керівник натиснув кнопку, і на екрані з’явилося число: 22 604 301.

Знову натиснув кнопку, і число змінилося: 22 604 302.

- Дивіться, яке воно - диво життя! - сказав Великий Керівник. - Чи знаєте ви, що в нас п’ятдесят чотири відсотки жіночого населення? Поки не з’явилася ця машина, ми й не підозрювали. Кажуть, що голод сприяє народженню дівчат. А на Півдні - навпаки. У них є машина, яка може визначити стать майбутньої дитини, і дівчат вони позбуваються. Ви собі уявляєте - убивають маленьку дівчинку ще всередині матері?

Ґа нічого на це не сказав: усіх ненароджених дітей у 33-му таборі знищували. Кожні два місяці був день переривання, коли всім вагітним в’язням вколювали в животи фізрозчин. В охорони був дерев’яний ящик на роликах, вони штовхали його ногами. І туди одне за одним, безладно ворушачись, падали синювато-червоні частково розвинені діти.

- Але ще буде й нове слово техніки, - продовжив Великий Керівник. - Створюється така версія, куди внесуть ім’я кожного південного корейця, так що ніхто від нас не сховається. Ото і є справжнє об’єднання, чи не так - коли є можливість покласти керівну руку на плече будь-якому корейцеві, на півночі чи на півдні? Маючи добре підготовані команди проникнення, ми зможемо жити так, ніби Демілітаризованої зони не існує! І в ім’я Кореї ось вам від мене дарунок. Наберіть ім’я людини, яку ви б хотіли знайти, щодо якої слід прийняти рішення - і цією людиною займуться. Прошу вас, будь-яке ім’я. Може, це хтось, хто скривдив вас протягом важкого березня, чи суперник із сиротинця?

У голові Ґа пронеслася ціла процесія людей, тих самих, що їхня відсутність зяяла в його пам’яті порожніми сухими доками. Усе життя він відчував присутність тих, кого втратив, тих, хто навіки недоступний. І ось вона стоїть перед ним - машина, що містить долі всіх! Але імен батьків він не знав, а з сирітського імені можна дізнатися тільки те, що його носій - сирота. Відколи в його життя прийшла Сан Мун, він припинив гадати, що сталося з офіцером Со, з другим помічником і його дружиною. Він би надрукував ім’я капітана, але тепер у цьому вже не було потреби. А от імена Моннан і доктора Сона він би в жодному разі не вводив у машину, бо хотів, щоб ці люди вічно жили в його пам’яті. Урешті, залишилася тільки одна людина, яка не давала йому спокою, чию долю і місце перебування він справді хотів знати. Командир Ґа взявся до клавіатури й набрав: «командир Ґа Чхоль Чхун».

Великий Керівник це побачив - і остовпів.

- Ого, нічого собі, - промовив він. - Ого, це вже щось новеньке. Але ж ви знаєте, що робить ця машина, еге ж, і знаєте, що за команда чекає на ці імена? Гарно, аж надто гарно, але я не дозволю вам цього зробити.

Великий Керівник натиснув «Delete» і похитав головою:

- Сам себе написав! От розкажу сьогодні за вечерею! Ото послухають, як командир Ґа вписав своє ім’я в головний комп’ютер!

Зелений вогник блимав перед Ґа, як цятка далекого судна на радарі.

Великий Керівник поплескав його по плечі.

- Ходіть сюди, - мовив він. - І ще одне - я хочу, щоб ви для мене дещо переклали.

Коли вони підійшли до кімнати, де сиділа веслувальниця, Великий Керівник не одразу відімкнув. Прихилився до стіни, постукуючи по цементу ключем.

- Не хочу її відпускати, - промовив він.

Звичайно, про все вже було домовлено, і за