Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– І епіцентр цього всього…

– Фарга.

Назва клятого міста дряпнула горло. Скривившись, відчуваючи, що їй стає мало повітря, Зоря потягнула високий комір сукні, щоб трохи ослабити його. Казка, яка і до всього цього не була казкою, остаточно перетворилася на кошмар. Вона прекрасно, краще, певно, за багатьох тут знала, у що може в один момент перетворитися мирне тихе життя, коли комусь захочеться пограти у володаря світу.

Чи володарів?

Думка обпекла нерви, змушуючи дівчину рвучко повернутися до Северина. Долоні, котрі ще недавно нервово тремтіли від необережного дотику вчепилися в його руку.

– Брати змії та їх матінка? Це ж вони стоять в тому клятому епіцентрі?

Сині очі дівчини, мінливі як море, висвітлилися до сірості зимового неба. Хвилювання та страх витіснили інші емоції. Якщо все так – вона знала, що може статися. Знала, що у перші ж миті може просто втратити тих, хто став їм дорогими.

Так, можливо це не світ ядерних загроз та правди дурепи-кулі, але тут є дурепа-магія, котра небезпечна не тільки в неправильно вкладених кучерях. І знак рівності був цілком доречним між цими двома погрозами різних світів.

Нехай Зоря не знала як саме, але вона знала, що саме станеться.

На тонкі дівочі пальці повільно опустилася долоня Северина. Тепла, трохи шершава, вона стиснула її руку.

– Прямих доказів немає, але є чимала непрямих. Щось після смерті брата короля вбило клин між ним та його дружиною. Щось відвернуло матір від старших дітей, а дітей від батька…

«Батька…» – слово луною прокотилося в голові так, що дівчина від несподіванки просто охнула та міцніше стиснула пальці.

Картина в сірому мареві диму та золотому сяйві свічок. Підпис, який видався тоді настільки брехливим.

– Я… Я не зовсім впевнена, але дещо, що я побачила в кімнаті пані Шшааци може бути причиною. Та я не впевнена!

Останнє дівчина промовила трохи голосніше та струснула головою. Слова полилися швидко та трохи безладно, у розповіді вона то поверталася до картини близнюків у коридорі, то згадувала, як легко сама розрізняє старших принців.

Врешті-решт Зоряна трохи нервово облизнула губи, перш ніж змусити себе завершити розмову та на мить опустила очі. А що яка вона помиляється? А що як ні!

– І та картина… Там мала б висіти картина її чоловіка. І вона казала про батька змієнят та дивилася на неї, от я й подумала, а що коли…

Голос все ж задрижав та обірвався, наче мову від хвилювання в Зорі все ж відібрало. Скинувши руку, вона навіть потерла шию, аби видобути з неї звук та закінчити розповідь, але в тому вже не було потреби. Северин, котрий якось непомітно схилився до неї, і без того все чудово зрозумів.

– Коли вони – діти брата короля. Того самого, який загинув, – повільно промовив він.

Вираз обличчя чоловіка став трохи замисленим. Така проста думка, яка ховалася просто під самим носом виявлялася, вочевидь, такою, яку було найскладніше зловити.

– Ось чому пан Іграрій не захотів нічого говорити про те, що сталося тоді…

– А ви питали? – здивовано блимнувши очима, Зоря кинула на чоловіка погляд.

Щоб питати таке у монарха треба було бути, або безсмертним, або спадкоємцем Іринея Зорі. А Северин, здається, об’єднав в собі обидві ці якості.

– Не прямо, але намагався, щось дізнатися. На жаль, мало що отримав, – наче виринаючи з думок, чоловік серйозно глянув на дівчину, котра опинилася несподівано близько. – Зоряно, це дуже небезпечна здогадка. Якщо це правда – молодші близнюки не мають ніякого права не тільки на корону. На існування. Ви нікому цього не казали?

– Ні, тільки вам.

Можливо, не настільки категорично, але що за таку інформацію її навряд чи б нагородили Зоря розуміла. Хіба що посмертно та званням дурепи. І добре, що вона таки вирішила притримати спостереження при собі. Не стримавшись, дівчина навіть тихо та полегшено зітхнула.

– А коли що, можна буде це якось перевірити та використати? Коли ті гівнюки щось таки розвернуть?

Цього разу дівчина поглянула на Северина з надією. Вести військо з прапором та бойовим лементом вона не могла, вона не героїня, а славетному Зорі роль цілком пасувала б.

Втім дещо вона не врахувала. На суворому обличчі знову сонячним зайчиком зблиснула посмішка.

– Можна. Тоді цю ідею треба буде передати старшим принцам та непомітно підтримати їх у важкій справі.

Так, дещо Зоря не врахувала. Северин також не збирався ставати героєм. Принаймні не тим, хто буде йти попереду. Ні, він радше прикриє спину та зробить все, щоб осяйний герой не загубив голову та не був нашпигований стрілами.

Втім, навіть у таких, потаємних та наче крижаних «не-героїв» мають бути свої маленькі хвилини людяності. Навіть, якщо то перевертень.

Дівчину все ще трохи трусило від напруги, тому вона зовсім не звернула уваги, як близько вони стоять, що дихання Северина ворушить волосся на її маківці.

– Ви розповіли це тільки мені… Так довіряєте?

Тихий та несподівано м’який тон змусив Зорю спершу збентежено завмерти, перш ніж повільно підняти розгублений погляд до його обличчя. Северин все ще посміхався. Не так сліпуче та безсовісно, як Ларис чи спокійно та виважено, як Айяр. Ні, він посміхався ледь помітно, але це була не та крижана ввічлива посмішка, яка зазвичай йшла рука об руку з казенною ввічливістю. Ні, ця посмішка ніби перетворювала його з мармурової статуї на живого чоловіка.

Живого з теплими руками та тілом, від якого пашіло жаром. А може це жарко стало вже самій Зоряні від усвідомлення того, до кого вона влізла ледь не в обійми?

– Довіряю… – відповідь прозвучала тихо та наче невпевнено.

Не тому, що Зоря не була впевнена в тому, що говорила. Ні. Вона дійсно вірила йому. Дивна річ, вона дійсно вірила чоловікові, з котрим познайомилася зовсім недавно. Вона думала, що вже ніколи й нікому не зможе повірити так швидко, аж ось на її життєвому шляху з’явився Северин Зоря.