Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Не стримавшись, вона опустила погляд, але раптом її підборіддя торкнулася долоня чоловіка, піднімаючи голову. Змушуючи не ховати погляду.

– Це для мене честь, панно Зоряно. Я зроблю все, щоб не підвести вас.

Від доторку по тілу прокотилася хвиля чогось, що змусило розгублено завмерти. Рот дівчини відкрився, але сказати нічого вона так і не змогла. Мову таки відняло. Не зосталося сил обуритися та відказати, що нічого робити не треба, що вона все зробить сама, що в нього і без того проблем буде до біса. Тепло, таке несподівано надійне огорнуло її міцними обіймами.

Уривчасто вдихнувши, Зоря встигла лише широко розплющити очі, коли чоловік раптом схилився до неї. А вже наступної миті його губи накрили її. Поцілунок був обережним та легким, та від нього душа зав’язалася у вузол, вимагаючи, щоб він продовжувався. Зникли десь проблеми, горе, все те, що спустошувало. Залишився лише п’янкий трунок цілунку, розділеного на двох дихання та бажання навіки розчинитися в тут і зараз.

Не втримавшись, в якийсь момент Зоря подалася до чоловіка сама. Долоні ковзнули по широких плечах, одна заплуталася у довгому сірому волоссі й цього разу шумно вдихнув уже Северин. Руки на талії дівчини здригнулися, коли він на мить перервав поцілунок, щоб зазирнути в її очі.

Може він хотів щось сказати, може спитати, але Зоря вирішила все сама. До біса, може завтра їх вже не буде? Може вона залишиться в землі цього світу, так нехай їй за цілунок буде соромно в посмерті. При житті вона соромитися не буде. Піднявшись навшпиньки, вона припала до його вуст сама. Жадібно та майже божевільно, адже це дійсно міг бути останній день.

Вихованій леді не можна було так цілуватися. Добропорядній дівчинці не могли відповідати так. Волосся леді не повинно було плутатися у чужих пальцях, коли голову змушують відхилити назад та губи залишають міцний поцілунок на шиї, від якого у робочому кабінеті дзвенить тонкий та жалібний стогін.

Можливо глузд втратила вона, можливо він, більш вірогідно – обидва. Та то було солодке безумство і чим воно могло закінчитися не міг сказати вже ніхто, та закінчилося воно незапертими дверима.

– Племінничку, тут у нас… Ой, я вам завадив?

Веселий та вже знайомий Зоряні голос змусив її стрепенутися та сахнутися від Северина. Той рвучко озирнувся до дядька, котрий так недоречно вирішив зазирнути, та не встиг його навіть побачити. Пройдисвіт, вочевидь, чудово зрозумів, що йому за таке не подякують та спішно прикрив двері.

Хоча можливо йому все ж треба було подякувати. Ця думка змусила Зоряну спалахнути та спішно поправити комір сукні, котрий виявився ослаблений ледь не до кордону пристойності. Закусивши губу, дівчина трохи нервово поправила одяг.

– Я… Вибачте… Якщо що… Так там…

В голові все ще стояв солодкий дурман, але перші розумні думки в ньому все ж прокинулися. Треба було повертатися, її напевно там вже екіпаж чекає!

– Зоряно, – озирнувшись на неї, Северин спробував було спіймати її руку, але дівчина сахнулася так, що з усієї дурі гепнулася стегном об край столу.

– Северине, – все ж змусивши себе підняти до нього погляд, дівчина запнулася.

Серце гепало чомусь в животі та відгукувалося на кожне слово нервовим пришвидшенням.

– Забудьмо про це. Завтра нас вже може не бути, а якщо буде… Забудьмо. Вибачте, – поспішно відповіла вона і перш ніж чоловік сказав бодай щось, дівчина зірвалася з місця та схопила з вішака кожух.

Про шарф вдалося згадати лише на вулиці, коли мороз обпік вуха, але долоні Зоря притисла до губ. Що вона творить! Як вона помилилася! Соромно було вже при житті. Приблизно в той момент, коли вона забралася до екіпажу та відкинулася на спинку сидіння, намагаючись віддихатися.

Симона, котра вже була тут разом з Айяром, здивовано вигнула брови.

– З тобою все гаразд?

Трохи нервово смикнувши плечем, Зоря коротко кивнула.

– Дорога слизька, – коротко відповіла вона і прикрила очі.

Бурштинові очі «слизької дороги» обпекли спогадом про себе. Нащо вона це почала тоді? Нащо він це підтримав зараз? Нащо вони вирішили, що зараз час, місце і людина, щоб втрачати розум навіть на декілька хвилин?

Відповіді на ці питання вона не мала, та й не шукала серйозно. Просто намагалася знову заспокоїтися та повернутися до впевненості, що вона собі щось надумала. Адже не може знайда з іншого світу викликати навіть крихту інтересу в цілого пана Зорі.

Може й не може. Може він просто втратив глузд. Або їй це мариться. Або що, та тільки не реальність, адже це ж не якесь кляте фентезі, де таке можливо.

Боже, я вже й забула, як воно писати романтичні сцени, треба в наступній історії менше мордувати героїв, більше романтикою порадувати))

Спробувала домовитися з нейронкою про іллюстрацію, з горем та зійшлися у баченні, хоча ще й сумніваюся, який з трьох варіантів більше підійшов би цим двом.

Втім це було таким собі невеликим перепочинком. Наступний розділ буде розділом з ритуалом Передбачення і автор почне знущатися над героями)