Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

розділ 29

Найкраща битва

 

За пересуванням чергового флоту із Золотих туманів знову стежили за допомогою птахів. Причому, як тих, що літали самі по собі, так і спеціально запущених і спрямованих. Підкорятися, щоправда, птахи надто довго не бажали, навіть за допомогою підпорядкування, яке практикував прим со-Мурана. Але до межі невидимості флоту вони долітали, після чого остаточно лякалися і, скидаючи підпорядкування, втікали з усіх крил.

— Кумедно, що менше мізків у створіння, то складніше на нього впливати, — задумливо сказав Мікал, з цікавістю спостерігаючи за черговою чайкою, яку вела до невидимого флоту напарниця-вовчиця.

Мікал у свою чергу тримав захист і невидимість над дівчиною, що стояла на ногах. Ще троє магів тримали човен, щоб хвилі його не розгойдували і не збивали зосередженість із ведучої пташку чарівниці. Інші тихенько лежали на дні маленького суденця і вдавали, що їх там немає.

Втім, камені, серед яких човен ховався, приховували його непогано, їх висоти тільки на зріст управительки птахом не вистачало. А вести цього птаха сидячи, а тим більше, лежачи, було чомусь набагато складніше.

Чайка неспішно ширяла в повітрі, виписувала спіралі і потихеньку наближалася до флоту, а потім ніби на стіну натрапила, судорожно замахала крилами, негарно перекинувшись у повітрі, абияк вирівнялася і втекла.

— Стоять, — задумливо сказав Микал.

— Може, якийсь ритуал готують? — спитав хтось із тих, що лежали на дні човна.

— Хто їх знає? — пробурчав Мікал. — Або плани перевіряють ще раз. Або наш захист відчули і тепер намагаються зрозуміти, чим воно їм загрожує… Але, як на мене, вони чекають, що зараз їм назустріч вискочить наш флот, не дарма ж тих два десятки кораблів продемонстрували рибалкам. А флот не йде.

— І не прийде, — похмуро сказала повелителька птахів. — Тому що він нам для іншого стане в нагоді… Але як змусити їх зрушити з місця, щоб у пастку влізли?

— Теж продемонструвати два десятки кораблів? — задумливо спитав Мікал.

Володарка птахів тільки зітхнула, потім рішуче сіла між колег і почала ваяти магічну пташку, бурмочучи про те, що флот все ще стоїть, не подає ознак життя і ні в яку пастку лізти не збирається. А тим більше, він не збирається мчати до Головного острова і Каяра, що вже зачекався прибуття цього флоту.

І радувати своїм виглядом Ліїн флот теж, мабуть, не хотів. А бідолаха з чоловіком заради цього видовища посварилася. І лікарів образила, не ставши пити укріплююче, підозрюючи, що насправді воно або присипляюче, або отупляюче, або взагалі пригнічує волю.

Загалом флот чекало безліч людей, а він не йшов і не йшов. Як на зло.

 

 

Вісце, на відміну від флоту короля Івіля, що застряг посеред моря, йшов. Причому впевнено. На ходу поїдаючи ковбасу.

Ішов він по зарослому саду. Або чомусь підозріло на нього схожому. Мало що, може, ці дерева самі виросли. Або залишилися від лісу, безжально вирубаного в ім'я демона.

Загалом, неважливо, а важливо, що Вісце там йшов, вирішивши, що у відкриту йти дорогою буде дещо занадто. Мало кого там зустрінеш? Раптом тих, хто знає, що йому було вручено мітлу і наказано підмітати двір. Ага, мітлою. Двір, серед якого валялися колоди, старі меблі і, здається, навіть надколотий жертовний камінь. Ось проти останнього мітла могла особливо стати в нагоді. Він злякався б її розпатланого вигляду, відростив собі безліч тонких ніжок і втік би подалі. Аби ця стародавня погань його не торкнулася.

Віце хихикнув, заїв сміх залишками ковбаси і витер руки об одяг. Більше все одно не було об що. Потім вивудив з-за пазухи вкрадену у якогось жерця флягу і запив ковбасу чаєм. Порожню флягу Вісце викинув. Вона йому в жодному разі більше не стане в нагоді.

— Пора, малюку, — сказав Вісце чи самому собі, чи черговому давно мертвому хлопчику. — Час. Демоном уже смердить так, що ще трохи і в мене ковбаса не полізла б. Добре хоч повернутись назад не намагається.

Час.

Меч відчувався зовсім поряд. Потрібно лише простягнути руку і взяти його, але поки що все ще не можна.

Зате увага демона майже не відчувалася, незважаючи на мерзенний запах. Демону зараз було чим зайнятися, він отримав чергових жертв і захоплено пив їхнє життя. Причому, одна з жертв була сильна, чи маг, чи жрець, і її демон залишив наостанок, мабуть, в якості десерту.

— Демонів дуже легко прорахувати, малюк, — тихо промовив Вісце, завмерши біля куща, за яким закінчувалася рослинність і починалося чорне каміння. — Тому ми й пішли, коли він жере. Тож у нас більше шансів добре підготуватися.

Камені були різні. Від зовсім крихітних, деякі взагалі давно перетворилися на пісок, до величезних каменів, в половину будинку. Можливо, саме демон це каміння і розкидав навколо свого пагорба. Ага, рив собі укриття і викидав усе зайве куди попало.

— Так, можливо, — промовив Вісце.

На коротку мить торкнувся кінчиком пальця до меча, відчувши спочатку крижаний укол, а потім тепле впізнавання. Наказав собі і йому ще трохи потерпіти, і поплівся далі, ховаючись у тіні каміння і витягаючи всередині тіла знайомий малюнок з енергетичних каналів.

— Так, малюк, — прошепотів Вісце, притулившись боком до каменю, коли від вуха до п'яти прострілило болем через необережний ривок каналу, що росте, — був би ти Каяром, все було б набагато простіше. Розірвав би прив’язку алартай і одразу став дуже сильним магом. А так... доводиться так. А я все ще обережний і практично нікуди не поспішаю. Добре, що ти не здатний відчувати біль, а я можу його блокувати. Інакше битви в нас точно б не вийшло. Нас би просто зжерли. І меч би не допоміг. Втім, ми б його навіть утримати не змогли.

Серед каміння та піску тут і там почали з'являтися травинки. Мляві, бліді, але живі. А величезних каменів ставало все менше, менше і менше, поки вони взагалі не зникли.

— Цікаво, — сказав Вісце, несподівано зрозумівши, що це вже пагорб і демоном стало смердити набагато сильніше, бо в цьому пагорбі є тріщини. — Цікаво, якщо обрушити цей схил, як господар сховища відреагує?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍