Олександр Віталійович Красовицький - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

той героїзм, до якого ми звикли з фільмів про Чапаєва чи про козаків, що скачуть із завзятістю на конях, рубаючи шаблею ворога. Це, звичайно, красиво виглядає на екрані. В житті ж подвиг — це коли ти, ковтаючи пил, без надії на перемогу, зібравши останні сили і дух в кулак, виконуєш своє завдання. Про Мересьєва я повірю: це ближче до правди.

Героїзм — це нормальні люди в ненормальних умовах. Я таких там бачив, і не одного. Цікаво, що навіть серед них деякі виділялися, як, наприклад, Темур Юлдашев («Тренер»). Його сили вистачало не лише на себе, але й на інших.

За ці два дні я пам’ятаю основні події із тих, які торкнулися особисто мене, і послідовність того, що відбувалося. Але не пам’ятаю конкретно, що було 21-го, а що 22-го. Вірніше, впевнений, що розмова із «Сумраком» була 21-го. Але подальший обстріл і падіння стели... Було воно в той самий день чи у наступний? Тому я вирішив об’єднати два дні в одну главу, не уточнюючи числа.

Ранок. Ми, як і раніше, були одні. На заході, кілометрах в семи від нас, піднімався стовп диму від БМП, що горіла. Хтось сказав, що вона йшла до нас, та не дійшла. «Сумрак» обходив позиції і запитував, чи все в порядку. Це було щось на зразок ритуалу. Хлопці, котрі тепер розміщувалися там, де були коригувальники, вивчали топографічну карту, яка після них залишилася. Тепер їм належало коригувати вогонь. Артилерія вже була в зоні досяжності, і з ними можна було зв’язатися по мобільному. «Сокіл» і «Лис» поруч зі мною теж вивчали карту, літери і номери квадратів. Коли я дістався до карти, мені було цікаво подивитися, де ж ця Шайтан-Гора знаходиться і що є навколо нас. Тепер я знав, що на півночі, на горизонті, перед нами — Торез, Сніжне і Первомайський. Розібрався нарешті, де Мануйлівка, а де Степанівка. Все ж якось зненацька сюди приїхав, навіть місцевість не вивчив. Негоже. Тепер потрібно було надолужувати.

Ранок був спокійним, сепари, видно, самі любили поспати.

Я фотографував краєвиди на свій телефон НТС. Попросив «Лиса» сфотографувати мене на фоні побитої вибухами стели. Не втримався від того, щоб зробити кілька постановочних кадрів у йогівських асанах: вирахабрасані, врикшасані, ардха падмасані.

Думав, буде на пам’ять — коли б я ще посидів у напівлотосі на Савур-Могилі. Ми з «Лисом» дивилися на стелу і дійшли згоди, що так пам’ятник став кращим — похмурий, гнітючий, напівзруйнований. Саме так і повинен виглядати пам’ятник війні, щоб у нових поколінь не було ілюзій щодо неї як до чогось хорошого, пригодницько-героїчного.

Сам я думав, що ось-ось дадуть команду на прорив і потрібно бути готовим. А якщо не дають, то лише тому, що збираються до нас пробитися. А у цьому випадку покидати висоту не можна. Щоб її взяти, поклали людей. І якщо доведеться знову брати, то це більші втрати, ніж при утриманні...

Через годину мене покликав «Сумрак». Відбулась приблизно така розмова.

— «Шамане», ти шо, падло, тут людей каламутиш? А я все дивлюся: з картою ходиш, то з одним поговориш, то з іншим. Та я тебе зараз за панікерство розстріляю.

Я не думав, що він серйозно, швидше фігурний зворот, але хто його знає. Люди нервові, обстановка бойова. Пожежу потрібно було гасити, слід було якось пояснити.

— «Сумраче», спокійно. Я нікого не підбиваю. Я проробляв маршрут виходу, щоб Костя міг нас потім витягнути. На крайній випадок або якщо буде наказ на відхід.

— Ніхто нікуди не відходить. Завтра прийде колона підкріплення з бронетехнікою. Вони вже під Свистунами. Йди на місце — дивись мені...

Після обіду було спокійно. Я розпакувався. Зняв каску, бронежилет, перчатки, роззувся. Черевики і шкарпетки виставив на сонце, щоб просмажилися зсередини. Босі ноги теж витягнув і повернув до сонця, щоб підсохли після того, як добами парилися у взутті. На горі я навіть спав в екіпіруванні і з автоматом поруч.

Тому, коли я залишився босоніж, в одних штанах і футболці, то з’явилося таке відчуття, ніби лежу голим на нудистському пляжі. І коли я, глянувши черговий раз на п’ятку, подумав, що потрібно ще півгодини мінімум, щоб вона перестала бути схожою на зморщену шкіру шарпея, прозвучав постріл із танка.

Ми з «Лисом» рефлекторно звалились в окоп. Потім ще декілька залпів. Через деякий час повз нас провели Темура і пройшов «Сумрак», тримаючись за руку. Під час одного з вибухів Темур встиг в останній момент пірнути в укриття, але камінням і дрібними уламками йому побило обличчя і очі. «Сумраку» уламок зачепив руку нижче ліктя. А обстріл із танків продовжився.

Танки цього разу були явно далі, ніж під час першого штурму. Напевне, опудало ПТУРС тримало їх за зоною двох кілометрів. Я явно чув залпи із трьох гармат — їх було не менше трьох (швидше за все, саме три). Самі вибухи не продукували того грунтотрясучого ефекту, що був 19 серпня. Напевне, були не бронебійні фугаси, а уламкові. Потім на землі з’явилося багато пласких залізяк, схожих на літеру Е (чи Ш, дивлячись, як розвернути).

Прилаштувавшись до ПКМ, я дав кілька коротких черг по кущах за майданчиком внизу. Там при попередньому штурмі любила сидіти піхота. І цього разу стрільба йшла звідкись звідти.

«Лис» лежав справа і слідкував за подачею стрічки, щоб вона не перекручувалась при переміщенні кулемета (стрічка була в коробі). З правого флангу огризнувся кулемет «Бродяги», автомати «Монаха» і інших бійців (імен котрих не знаю). Відповіддю була чергова серія залпів із танків. Цього разу били по виявлених вогневих позиціях і, наскільки я розумію, по стелі (але все це я зрозумів згодом). На той момент я поспіхом одягав рукавички — ствол уже встиг обпекти палець (дивно, коли він устиг нагрітися?). Взув черевики на брудні босі ноги. Встиг зав’язати шнурки. Відгриміли вибухи — деякі близько, деякі подалі. Один вибух здався мені дуже потужним, були сильний гуркіт і тремтіння землі. Я не відразу зрозумів, що це, але було дуже гучно, і земля тремтіла сильно.

Тиша. Ми з «Лисом» знову вилізли до кулемета. По рації було чутно, як викликали «Сумрака», але безуспішно — він не відповідав. «Сокіл», повідомивши, що бере командування боєм на себе, почав всіх почергово опитувати. Позивні «ВДВ» і «Сапери» не відповідали — це дві позиції по центру, від п’яти до десяти чоловік. Хтось сказав, що рухнула стела. І в цей момент я пережив дуже неприємне відчуття,