Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

– Отой крейдяний колір справді загрожує лихом? – запитав я в царя.

Його широко розведені очі дивилися в різні боки; коли я до нього заговорив, вони знову зійшлися в одному погляді.

– Так вони вважають, – відказав він.

– Величносте, ви хочете, щоб я вам допоміг?

– Як саме?

– Як скажете. В такий день небезпечно ставати людям на перешкоді. А надто таким, як я, – ті двоє можуть відчути це на собі.

– Ет, облиште, – сказав Дафу. – Вони живуть у світі давніх забобонів. Навіщо їм заважати? Між нами існує певна угода, і вони її не порушують. – У його усмішці зблиснув золотий відтінок, схожий на колір каміння, яке лежало навколо. – Зрештою, сьогодні мій великий день, Гендерсоне. Коли я зловлю Гміло, вони вже нічого не зможуть мені закинути.

– «На мене смерть чигає Серед кущів і крон, Вона оберігає Прадавній забобон…» Ну, і таке інше. Якщо ви так ставитеся до всього цього, величносте, то хай буде по-вашому.

Я підвів очі вгору; спека посилювалася, прибираючи кольору навколишнього каміння, трави та кущів. Я сподівався, що цар суворо вичитає Бунамові та його поплічнику, який пофарбував себе в лиховісний колір, але він зробив їм тільки одне зауваження. Обличчя в Дафу здавалося дуже круглим під крислатим оксамитовим капелюхом – коли цар повертав голову, капелюх-корона м’яко змінював форму. Парасолі залишилися позаду. Царські дружини стояли біля низької огорожі при вході до села, хто вище, а хто нижче, вони дивилися на нас і щось вигукували (певно, зичили цареві успіху). Під спекотним сонцем каміння робилося все білішим. Жінки посилали Дафу дивні крики любові чи підбадьорення, застереження чи прощання. Вони махали руками, співали й подавали якісь знаки парасолями, то підіймаючи їх угору, то опускаючи вниз. Мовчазні загонщики не стали чекати нас, а рушили далі зі своїми сурмами, списами, барабанами і торохтілками, посуваючись щільною лавою. Їх було шістдесят або сімдесят, і від нас вони відійшли в тісному гурті, але, підходячи до чагарів, почали розтягувати стрій. Схожі на мурах, вони полізли вгору крутосхилом, порослим золотавою травою, петляючи між валунами й охоплюючи дедалі ширший простір. Ці валуни, як я вже згадував, скидалися на уламки, вичесані з гірської чуприни величезним гребінцем невідомого чаклуна.

Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я, сунго, та ще троє воїнів зі списами. Ми стояли за ярдів тридцять від села.

– Що ви їм сказали? – запитав я в царя.

– Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи.

– Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, – порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів.

– Ходімо, Гендерсоне, мій друже, – сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу.

Троє воїнів зі списами пішли за нами.

– Навіщо нам ці хлопці?

– Вони допомагатимуть мені маневрувати в хопо, – сказав він. – Ви все зрозумієте, коли ми підійдемо до звуженої частини. Краще один раз самому подивитися, ніж вислухати десяток пояснень.

Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи.

Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька.

– Царю, – прошепотів я. – Стривайте!

Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав:

– Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст?

Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення.

– Лев – а я сподіваюся, що це Гміло, – мабуть, уже на території хопо. Зрозумійте, Гендерсоне, мені не можна мати при собі зброю. А що, якби я поранив Гміло?

Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні.

– І що б тоді було?

– Я мусив би заплатити життям, як розплачуються за кривду, завдану живому цареві.

– А як щодо мене? Я теж не маю права захищатися?

Дафу відповів не зразу. Нарешті він сказав:

– Але ж ви зі мною.

Після цього мені лишилося тільки промовчати. Всі надії я покладав тепер на свій шолом. Коли звір стрибне на мене, я вдарю його шоломом по морді, і це, можливо, зіб’є його з плигу. Я пробурчав, що ліпше б він зостався в Сирії чи в Лівані простим студентом, і, хоч я мимрив невиразно, цар Дафу зрозумів мене і сказав:

– О ні, Гендерсоне-сунго. Я щасливий, і ви це знаєте.

І він знову помчав уперед у своїх вузеньких штанцях. Я кинувся за ним навздогін, але мої штани перешкоджали мені бігти. Щодо трьох воїнів зі списами, то я на них надіявся дуже мало. Щохвилини я уявляв собі, як лев стрибає на мене, мов спалах полум’я, валить мене додолу й роздирає на криваві шматки. Цар забрався на валун і допоміг мені піднятися до нього.

– Ми біля північної загорожі хопо, – повідомив він.

І показав мені цю загорожу. Вона була споруджена з сухого хмизу та колючого чагарника й мала футів два-три завтовшки. На тлі мертвого гілляччя виділялися яскраві, зловісні на вигляд квіти; вони були червоні й жовтогарячі, а в