Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Я стояв, вціпившись у підвіконня, руки в мене пахли осінньою жоржиною, жоржина пахла цим вечором, і дивний місяць світив у мене над головою. В цей час і задзеленчав дзвоник, тіло моє розслабло, я відпустив підвіконня і повільно відступив. Але продовжував незмигно дивитись у вікно. Вчителька встала, взяла туго набиту течку і повільно пішла до дверей. І я побачив її старечі похилі плечі й узуті в давно не нові, але старанно вичищені, туфлі, ноги, на яких увіч були роздуті вени, хоч їх і ховали прості панчохи. Стареча рука тримала потріпану ручку течки, і я раптом здригнувся, бо уздрів уперше в учительці не ковача наших бідних дитячих душ під шаблони, заповідані не нею і не в цьому просторі, а звичайну, як і я, людину. Сторожко й пильно вдивлявсь у той образ, і мене знову невідь-чого торкнув жаль, ніби я збагнув щось таке, що мав би знати давно, але досі це було зачинено для мене сімома замками. Збагнув це, дивлячись, як іде через клас моя колишня вчителька, повільно й довго, начебто ця хвилина зумисне продовжилася й неприродно розтяглась.

Відступив глибше у сутінь, а за спиною вже мчав звільнений, гомінливий вихор. З галасом вивалювалася з дверей дітвора, і вечір раптом зник, загнаний у чорні, вогкі кутки. Повз мене проносилися верткі й невгавучі людиненята; цілі юрби школярів залили шкільного двора, і я опинився серед вирливого, крикливого моря стрижених голів, косичок з білими бантами, серед такого запаморочливого і раптового гамору, що застиг і знову зчудувався. Малий головатий хлопчик з розгону буцнувсь об мене, і до мене повернулося, світячи темними очима, дитяче лице. І ми раптом зв’язали міцно себе поглядами, здається, обох нас пронизав несподіваний струм, і на секунду позавмирали вражені — мені увіч здалося, що це був я сам, тільки з дитинства, а що здалося йому? Але за мить тонкі нитки, що так несподівано зв’язали нас, обірвалися, і хлопчак уже мчав од мене геть, влившись у дитячу юрбу, бо був нею плоть від плоті, і вже цілком забувши про нашу зустріч і мимовільне одкровення.

І вечір знову прийшов до мене. З-за парканів дихнуло густою прохолодою вересневих садів, і в тому диханні прочувся настрій осінніх яблук. І я глибоко дихнув цим запахом та настроєм — плоди садів ніби осяялись у темені з усіма своїми погідними лініями та формами. І знову я почув дивний із вечора погук — школа не відпускала мене, а все ще вабила.

Дітей уже не було, тільки в глибині ще обзивалися тонкі голоси і збуджено довго, з видимою насолодою гавкали прив’язані біля хат собаки, очевидно, признаючи й пізнаючи своїх малих господарів та приятелів. Школа вже не мала освітлених вікон, хіба одне, мабуть, там затримався чи директор, чи хтось із учителів. І мене знову сколихнуло дивне, я б сказав, екстатичне почуття: здалося, що під ногами заворушилася і зашепотіла про щось трава.

Пісня піску

Трава, яка колись була піском, але під дією весен, літ, осенів та сонця народилася бозна-коли сама від себе, переживши одну із найдивовижніших метаморфоз. Вона не боїться, бо не знає, що таке страх, і не думає, бо не знає, що таке думки, а тим більше — живе. Бо росте і відчуває тік соку в стеблах. Бо існує сонце і його милосердя. До всього іншого їй немає діла… Коріння її там, в іншому світі, де також існують свої форми, але як їх збагнути? Де те, що було стеблом, а так само коренем чи, може, листком? Де те, що було колись каменем і піском? Вона, трава, не відає цього, але знає свою мету. Треба їй пити й пити, тягтись і виростати, бо там, куди вона тягнеться й виростає, — зелений хміль, зелена вибуялість, там вітає цю божеську роботу сонце, там вітри й проміння, тепло, яке проникає й сюди, там оксамитні ранки й золота роса.

Трава не знає нічого про осінь, хоч осінь її убива. Осінь і холодні ножі, холодні роти і холодний іній замість роси. Незримі шаблюки січуть її й попелять, а сонце мудро всміхається здалеку. У нього годі знайти співчуття, тож трава розсипає навколо, як сльози, насіння. Так велить їй чинити і сонце, і ті холодні роти — вона ж покірна, адже ніхто не може опертися повелінню сонця, а коли це трапляється, тоді звучить вічна й мертва пісня піску.

Я озирнувся і помітив, що міцно стискую пониклу й помнуту жоржину. І раптом зрозумів, що все це значить і чому покликала мене сьогодні давно вмерла в моїй душі школа, та й чому так раптом заговорила під ногами своєю таємною мовою трава. Збагнув, що є речі, які здаються мертвими, та мертвими вони не є, бо в усьому, що колись живило наше тіло й серце, таки заховано вічного Духа. Я зрозумів: не завжди відчуваємо й розуміємо того Духа, але не він у тому винуватий, а ми самі. Бо так само, як ніколи раніше, не бачив я в своїй учительці п р о с т о л ю д и н у, так не бачив і у школі того Духу, про якого, можливо, нічого не відав ані директор цієї школи, ані її вчителі. Бо коли вони сіяли рутину, то дивилися на учнів мертвими очима, та й самі були мертві, тобто піском. Але в кожного з них билося у грудях живе серце, і саме воно й висяювало оте живе сяйво, про яке ми, учні, нічого не знали, але яке підсвідомо прочували — воно й живило наші душі; бо попри все ми те сяйво від них до себе забирали й несли як насіння. Тобто й ми, й вони були подібні до тієї трави, супроти якої співає гострі пісні сухий і мертвий пісок. І приходить до кожного з нас віщий день, чи вечір, чи ніч, і ми починаємо прозрівати захованим у кожному з нас духовним зором. І це стається, можливо, тоді, коли в душу вперше починає стукати якась частка малого, але трепетного в своїй напоєності життям, сьогоднішнього дня. Тоді ми повертаємося на старі стежки й пробуємо наново по них пройти. Одним це вдається, а іншим, може, й ні.

І ще одне привело мене до рідного міста: ота манія побачити долинку із джерелом, струмком, квіткою, що називається "мило", і з трьома осокорами, котрі там росли. По-дурному марилося, що коли туди прийду, то все буде незмінне, тож досить умитися з того джерела й змити "милом" руки, як усе повернеться: вміння яскраво сприймати світ, барви, речі, а передусім людей. Відтак повернуся додому, тобто до жінки із чужою дитиною, яку всиновив, і побачу й ту жінку, й дитину, й речі, і тих, що мене оточують, оновленими й освітленими, а не покритими курявою прожитих разом днів, отже, відчуваючи, що кохання до дружини в мені хтозна чи є, бачив себе останнім покидьком, як і тоді в історії із завом. Але в тій історії удалося вистояти, тут же було щось інше, бо цей новий колапс ударив по мені тоді, коли до нашого музею, вже іншого, куди перейшов, прийшло на практику дівча, котре вчилося на катедрі музеєзнавства. Дівча якесь особливе, воно старанно виконувало все, що доручали, і дивне мало обличчя: немов овіяне вітром. А в очах ховалася густа тьма, трохи сколошкана, морочна, в яку вабить безконечно поринати, що я й чинив несамохіть при кожній нагоді. Безум цілковитий, адже я не юнак — пожирач жіночих сердець, а грубий тілом кнюх, який не мав до цього життя ані належної енергії, ані завзяття. Окрім того, кнюх одружений удруге на тій-таки жінці, усиновив чужого хлопця, тож не тільки знайшов собі гавань, але й має певні й конкретні житейські обов’язки. Ясна річ, до того дівчати й не подумав наблизитися, хіба стежив звіддаля. Можливо, воно було трохи відьмочкою, бо відразу ж викрило мою до неї небайдужість, відтак використовувало кожну нагоду, щоб обілляти мене тьмою морочних і сколошканих очей; а коли я спинявся, ніби правцем битий, легенька, як тінь, усмішечка ковзала по її личку, так, не по губах, а таки по личку, відтак овіяне вітром воно ніби осяювалося, й бігла у своїх справах, а я відчував заколочене серце, котре важко гупало в грудях.

Історія банальна в усіх вимірах, а банальне — це таке, що здобуває поширення і не раз повториться. Коли ж так, то банальне — це житейське, тобто суще і невиняткове. Отже, банальні історії — це вияв типовості у світі, що не завжди те саме, що стандартизація. Світ банальний, це так, але банальний він тому, що існує. Небанальність — це виродження, виняток, особлива колізія, випадок, те, що виривається із нормального плину, відтак небанальність — щось на зразок божевілля, коли б саме божевілля не було так само банальне. Отже, описуючи цю тривіальну історійку, я нічого в собі, ні в світові не відкриваю, але вона, як виявилося, мала немале значення для мене персонально, отже, для світу — банальність, а для мене — щось особливе.

Розумів, що ніколи до тієї малої не підійду, навіть не заведу балачки, бо між нами настановлено стільки бар’єрів, що відстань більша, аніж до місяця. Бар’єр перший — різниця в роках: мені під сорок, їй за двадцять, забагато; бар’єр другий — різниця фізіологічна: я повний і високий, маю понад сто кілограмів, а вона супроти мене — як миша супроти слона, маленька й худенька; бар’єр третій — недавно вдруге з’єднався зі своєю жінкою, і хоча в нас любовного запаморочення від цього не виникло, бо шлюб побудувався на цілком раціоналістичних основах: мені треба було жінки й дах над головою, а їй нормальну впевненість у світі, якої досягають тільки заміжні жінки, було б чимось диким розлучатися з нею вдруге, а заводити флірти бажання не маю жодного. З другого боку, не міг не пам’ятати, як повелася моя дружина, коли її стежки-доріжки переїхав отой невгамовний, правда, вже тепер погамований, мотоцикліст; вона без надуми скочила на заднє сидіння машини, обійняла вибранця за стан, вдихнула сморідкого духу: суміш бензину, шкіри та козла, — і, заплющивши очі, погнала у глибину свого гріха. Я ж так учинити не міг, можливо, тому, що мої батьки були взірцем тривалої любові й виняткової відданості одне одному, й ці гени, треба признати, таки передалися нам із сестрою. Але ні мені, ні сестрі в цьому не поталанило: її чоловік погулював, від чого вона тяжко страждала, а моя історія звісно яка! Інколи навіть думаю, що повернувся до своєї жінки саме завдяки дії отих генів, бо тямив: те, що мали мої батьки, для мене лишень фата-моргана, через що моє життя й складається, як своєрідна система колапсів, після ж кожного залишаються кола іскристих мертвих солончаків. А це значить, хочу того чи ні: щось у моїй душі повсякчас умирає, і рветься вона не з тіла, а з себе, але, як сказала одна загублена в часі й у світі поетеса (її книжечку дав мені таємно почитати один із моїх друзів-бібліофілів), "душа із себе вийти не може".

Зрештою, історія з тією малою хтозна чи є колапсова, навпаки, я вперше відчув, що можу не просто не володіти собою, а метафізично не володіти собою.