Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

як я віддячив? Залишив його і пішов до їхніх ворогів… Так думав Габон — в цьому я не сумнівався. Він і не міг думати інакше. Але я не вважав себе винним. Я повинен був допомогти своїм товаришам по нещастю. Сміт не заслуговував на таку жертву, але він теж потерпів катастрофу, і я не міг залишити його все життя сидіти на пошкодженій яхті. Правда, він забув, що я зробив для нього, але це не мало ніякого значення. Я виконав свій людський обов'язок і не чекав від нього вдячності.

— Габоне! Друже! — повторив я, але відповіді не було. — Ти гніваєшся на мене, я знаю… Але я не винен. Я не винен, — повторив я і знову поклав руку йому на плече.

— Ти був з ними, — з сумом промовив він.

— З ким? Коли?

— Вчора ти був з нашими ворогами, коли вони напали на нас. Я бачив тебе. Потім ти втік, а вони схопили мене…

Бідний Габон! Він бачив Сміта і прийняв його за мене. Така помилка завжди може трапитися тут. Наші обличчя були однакові для тубільців. Вони майже не розрізняли нас, особливо на відстані.

— Помиляєшся, Габоне, — сказав я. — З ними був інший пакегі. Я був проти нападу, але ніхто мене не послухав.

Він знову подивився на мене і сказав:

— Брешеш! Ти мені не друг! Анге бу!

«Анге бу» означало кінець розмови. Габон вважав мене своїм ворогом і не бажав розмовляти зі мною. З хатини я вийшов приголомшений. Сторожі замкнули двері.

Я підійшов до Боамбо, який чекав на мене в тіні хлібного дерева.

— Цей чоловік — мій приятель, — сказав я. — Ти повинен звільнити його.

— Неможливо, — заявив вождь. — Він наш полонений. На третій день свята ми принесемо його в жертву Дао.

Я хотів будь-що врятувати Габона, але Боамбо не поступався. Він довго і докладно пояснював мені, чому не може звільнити полоненого ворога — так називав він Габона. Справа виявлялася значно складнішою, ніж я думав. Перш ніж спалити полоненого на вогнищі, Арикі з урочистою церемонією винесе дерев'яного ідола з хатини вічного вогню і поставить на майдані. Ідол мусить бачити, як згорить жертва. Тоді Дао буде задоволений і сприятиме племені цілий рік до наступного свята. Протягом цього часу буде великий достаток плодів і риби в океані. І, що найважливіше, жодне вороже плем'я не зможе перемогти племені занго, бо Дао допомагатиме йому в кожній битві. Це повір'я було пов'язане не тільки з благополуччям племені, але і з його обороною, і ніхто не міг би переконати людей, що це помилка.

Далі наполягати було безглуздо. Боамбо нізащо на світі не погодиться звільнити нещасного Габона.

— Я допоможу йому втекти! — заявив я вождеві. Він суворо поглянув на мене і сказав тихо, але значливо:.

— Сторожа не дозволить. І не раджу навіть пробувати, бо постраждаєш!

— Що ж ви мені зробите?

— Не знаю… Але постраждаєш, кажу тобі. Бачив, що вчора було? Добре зробив, що своєчасно пішов, І все ж ти втратив…

— Що втратив?

Боамбо не відповів.

Із хатин почали виходити озброєні тубільці. Тепер їхні обличчя не були намазані чорною фарбою і розмальовані білими смужками. Можливо, тому вони не мали такого войовничого і страшного вигляду, як учора.

— Люди збираються, — зауважив Боамбо встаючи. — Ходімо на полювання.

— Як, знову? — здригнувся я. — Невже й сьогодні ви нападете на плем'я бома?

— Ні, — відмахнувся Боамбо. — Йдемо полювати на диких свиней. Треба вбити багато свиней для великого свята. Іди й ти з нами. Люди зрадіють, якщо підеш, і пробачать тобі вчорашню дурницю.

Хоч я і не вважав вчорашній свій вчинок дурницею, все ж вирішив піти на полювання. Цуратися людей було не в моїх інтересах. Крім того, рано впадати у відчай од вчорашньої невдачі. Набагато краще було дотримуватись нашої поговірки: «Одразу не вдасться, пробуй знову щастя…»

Я зайшов у хатину за рушницею і застав там Сміта і Стерна, які чекали на мене.

— Ми зайшли за вами, — сказав плантатор. — йдемо на полювання. Сподіваюсь, що цього разу ви не відмовитесь? І Стерн іде з нами.

— На таке полювання завжди готовий, — посміхнувся капітан. — Але в полюванні на людей нізащо не брав би участі. Це небезпечна річ! Тільки втеча може врятувати подину, — і він багатозначно підморгнув мені, кивнувши головою в бік Сміта.

Плантатор зрозумів іронію, але не образився.

— О, це було щось жахливе! — вигукнув він. — Дикуни дуже хитрі люди, сер. Одні поховалися в густих джунглях-біля стежок, інші повилазили на дерева. Уявляєте собі? — повернувся він до мене. — А якби ви були на моєму місці, не втекли б? Притому стріли їхні були отруєні! Я приніс одну, покажу вам. Кінчик її намазаний соком анчара.

— Отже, й рушниця вам не допомогла? — спитав я. — А ви покладали на неї такі великі надії!

— Так, покладав, — кивнув головою Сміт. — Але помилився, визнаю. Під час війни дикуни не додержують ніяких правил. Вони ховаються в лісі — в кого ж стріляти? До того ж як тільки засвистіли стріли, наші дикуни розбіглися.

— Слідом за вами, — зауважив капітан.

— Це не має ніякого значення, Стерн. Це неістотно, втік я першим чи останнім. Важливо те, що лишився живим. Ви були праві, — звернувся Сміт до мене. — Тисячу разів праві, коли відмовилися йти з ними. Я гадав, що будемо битися на відкритому місці, на якійсь галявині, і подумав: «Стривайте, я покажу цим дикунам, як треба воювати…» А що вийшло? Коли б я знав, нізащо не пішов би, запевняю вас…

— Ви пішли з тубільцями на війну, бажаючи показати, який ви герой, — закинув я