Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Розумієте, Майстре Анто, як ви, напевно, помітили, я не зовсім звичайний учень. Ну, в сенсі магії, так зовсім звичайний. А ось вік. Я як мінімум удвічі старший за всіх інших учнів. У мене вже склалися свої потреби і звички. Ну, ви розумієте. Крім того, я чужинець, тому в найближчий час мені належить трохи скупитися, щоб пристосуватися до тутешнього життя. Витрати будуть трохи більші, ніж у звичайних учнів, отже свобода в розпорядженні моїми заощадженнями була б дуже доречною.

— Так-так. Розумію. Ніяких проблем, — розслабився скарбник, зрозумівши, що ніяких страшних послуг за безцінний подарунок з нього не вимагатимуть. — Яку ж суму в розписках ти хочеш зберігати у мене?

— Три тисячі, — відповів Нік, простягаючи Майстру розписки. Після купівлі Касталатуса у нього все ще залишалося розписок десь на десять тисяч татінів, але він вирішив не лякати скарбника всією сумою. Це могло викликати нездоровий інтерес до його капіталів. А зайві розслідування йому були ні до чого. Тим більше що після розмови з Хранителем Будинку Багукханом зрозумів, що може не бояться непотрібних вторгнень у свою кімнату.

— Нічого собі сума. Та середній маг і за пару років таких грошей не зможе заробити, — здивувався Анта. — Але то не моя справа. У будь-який час можеш звертатися до мене за будь-якою потрібного тобі сумою, звичайно, у цих межах.

— Мені дісталася невелика спадщина, яку я майже всю успішно витратив на своє навчання та купівлю місця у Школі для Касталатуса. А це невеликі залишки, — поспішив виправдатися Нік. — Якщо можна, я б хотів зараз отримати монет сто. Хочу завтра побувати в місті і купити собі нових речей.

— Так, звичайно, — сказав скарбник. Він дістав з шухляди столу пергамент. Написав щось на ньому та передав учню. — Це буде наш розрахунок. Я написав, що видав тобі сто татінів. Розпишися, що отримав, а я ще й одразу тобі видам стипендію за цей тиждень, щоб ти в черзі не стояв.

Нік переглянув те, що було написано на пергаменті, поставив підпис в отриманні грошей та став чекати, поки скарбник відрахує належну йому суму. Разом з дріб’язком, мішечок вийшов важкий.

— Спасибі, Майстре Анто, — сказав учень, піднімаючись з-за столу і збираючись йти. — Не забудьте, будь ласка, моє прохання тримати все в таємниці.

— Це тобі спасибі за такий королівський подарунок. Можеш не переживати, я збережу таємницю, — відповів Анта, дбайливо стискаючи в руці мішечок із зернами кави.

Нік вийшов у коридор, швидко сховавши в широку кишеню мішечок з монетами. Черга за стипендією тільки збільшилася, але, не дивлячись на це, його друзі, як і раніше, були останніми. Ніка це анітрохи не здивувало, всі, хто хотів, насміхалися над товстуном. Він покірно це терпів. Тепер це доводилося робити й Касті як плату за дружбу з ним.

— Довго ви двоє збираєтеся стояти в кінці черги? — запитав Нік, діставшись до друзів. — Може прийдете пізніше, коли черга зменшиться?

— Ага, і залишитися перед вихідним без грошей. Учням видають стипендію тільки до обіду. Після отримують викладачі. Тому якщо не стояти, точно не встигнемо отримати, — відповів товстун.

— А я казав тобі, що треба менше часу в їдальні проводити. Слухайте, мені ліньки стояти тут пару годин на вас чекати. Та й планів багато. Давайте так. Я вже отримав стипендію і трохи своїх грошей на термінові витрати. З них я дам вам по татіну, а наступного разу постараємося прийти раніше, отримаєте за два тижні, віддасте, — запропонував Нік.

— Відмінно. Я згоден, — зрадів Матотору. Його й самого не радувала необхідність пару годин провести в тісному коридорі, підпираючи стіну.

— От і добре. Пішли. Що у нас там далі за планом?

— Слухай, а як тобі вдалося отримати стипендію? — товстуна просто розпирало від цікавості. Він не забарився з питанням, як тільки вони відійшли від черги учнів.

— Так вийшло, — ухилився від відповіді. — Але не сподівайся, що наступного разу вийде ще раз. Тому треба бути спритнішими. Ти так і не сказав, що у нас далі.

— Ну, бажано до обіду встигнути здати білизну і речі в прання. Поголитися та, якщо потрібно, постригтися. А після обіду залишиться купання, але там треба буде чекати своєї черги, як завжди, новачки останні. Я піду з вами, щоб все показати, а то ви ж нічогісінько не знаєте, — поблажливо вирішив Матотору. Хоча Нік здогадувався, що особливого бажання у товстуна йти зі своїм курсом немає. Але вирішив не ділитися цими припущеннями з ним.

Вони вирушили в житлову частину, щоб зібрати речі для прання. Нік хотів встигнути до обіду зробити ще пару справ, тому захопив все необхідне з собою. Коли вони дісталися до госпблоку, його зовсім не здивувала чергу в пральню. Вона звичайно була не така велика, як за стипендією, але як мінімум чоловік п’ятнадцять стояли попереду з мішками білизни та одягу для прання. Друзі встали в кінець черги і хоча все було підготовлено заздалегідь, роздані спеціальні мішки з номерами кімнат, але чомусь все тягнулося нестерпно повільно. Час від часу вперед проривали найбільш нахабні учні старших курсів або викладачі, що поспішали. Це аж ніяк не сприяло зменшенню черги попереду них. Повз пройшла прачка на ім’я Те Ма. Вона несла вже чисті випрасувані речі в житловий корпус. Нік посміхнувся та привітався з дівчиною. Минуло кілька хвилин і вона йшла назад. Побачивши, що за цей час черга посунулася всього на декілька чоловік, вона підійшла до нього.

— Давайте я заберу ваші речі, Ніку, щоб ви не чекали тут, — сказала дівчина і почервоніла.

— Ой, спасибі, Те Ма. Мені, звичайно, незручно перед тими, хто попереду, але дійсно важко тут безглуздо стояти та чекати.