В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Здавалося, машині подобається жити його життям. Усе, що від неї вимагав, робила ніби з великим задоволенням. Нині, на вершині водійської мудрості, не сумнівався, що автомобілі — істоти живі. І що в них обов'язково є душа. У тих, що належали йому, — так точно.

Гостомелем рухався повільніше, ніж належало. Хотів «узяти бліц-інтерв'ю». Можливо, щось цікаве почує про цей «Капрі».

Ось двоє — повновида серйозна жінка й дівчинка років десяти. Мати й дочка? Святковий одяг. Святковий настрій. За плечима малої — невеликий футляр. Наче скрипка.

Зупинився. Опустив скло пасажирських дверей. Поцікавився, як проїхати до комплексу. Жінка почала розповідати. Дівчинка щось роздавлювала носком білої босоніжки. Насправді ж, після вивчення карти маршрут знав чудово. Потрібна зачіпка.

— А що про нього говорять? Ніяких розмов не чули?

— Чесно кажучи, й не знаю, — мовила жінка. — Живемо тут не так давно. Наче не чула нічого. Та й на маршрутку поспішаємо. Концерт у нас. У школі імені Лисенка.

— Зрозумі-і-іло, — протяг Лисиця, — дякую.

Мимо. Але нічого. Продовжимо. Кожна невдала спроба — ще один крок до успішного результату. Закономірність.

Рушив далі. Загледів чоловіка років сімдесяти. Стрункого й сивого. Зупинився. Підійшов. Привітався. Чемно відповіли.

— А ви не скажете, як проїхати до «Капрі», — запитав.

— Чому ж не скажу? — І розпочалася упевнена сага про «праворуч-ліворуч». Лисиця вдавав, що уважно слухає. Кивав то частіше, то рідше, підбадьорюючи співрозмовника.

— А я чув, що він продається, — хотів прискорити розповідь.

— Е, чого не знаю, того не знаю, — мовив чоловік, випірнувши.

— А, взагалі, чий він?

— Та Бог його святий знає. Тепер усе бізнесменське. Державного днем з вогнем не знайдеш. А що там за пан порядкує, то й не скажу.

— А може, щось чули?

— Нічого, чоловіче добрий, не чув. Живу на околиці. Живу собі, хліб жую. Який мій клопіт? Шматок хліба, дрібка солі, кухоль води і «Прима». Та ще — «Шустер-лайхв». Люблю, як оті злодюги чубляться. Хоч і знаю, що про око людське, а все одно цікаво. Артісти.

Богдан подякував. Чоловік пішов. Треба їхати далі.

Трапилося ще кілька подібних «бліців». З такою ж нульовою інформативністю. Марність ідеї з «інтерв’ю» все більша ставала фактом. Але синій колібрі удачі таки зронив пір’їнку: з’явився ще один перехожий. Ніс потертий старомодний портфель, що разом з власником єдналися в гармонійне ціле. Подумалось про однакову кількість літ. Сто двадцять на двох.

Картина віддавала екзотикою. Чи незвичністю. Особливою екзотичною вишуканістю. Несучасною й нетутешньою. Додавали барв борідка й вуса «а-ля Калінін». З переважанням сивини над колись чорним волоссям. Завзятий «вічний революцьонер», що й досі не полишив улюбленої справи. І на схилі літ розцвів новим цвітом. Ну а в портфелі, що пройшов і Крим, і решту напастей, причаїлися заборонені листівки. Або ні — саморобна бомба. Для замаху на царя.

Привітався.

— Моє шанування, юначе, — почув щиру відповідь.

Пропустив свою невідповідність ужитому звертанню. Виправдав теорією відносності.

Повторив «гостомельське» запитання. «Революцьонер» неначебто зрадів. І заходився креслити шлях, уже вивчений Богданом напам’ять. Вирушивши ним, «юнак» обов’язково потрапить, куди треба.

— Дякую, — оцінив не-івано-сусанінські намагання. — А ви не знаєте, кому він належить?

— Чому ж не знаю? — обурився «а-ля Калінін». — Я про тутешніх нуворишів-нуворюг багато чого знаю. І про нетутешніх теж. Тому вони мене й бояться. Уже й замахи готували. І в селищні депутати все ніяк не пропускають. Бо несолодко потім доведеться. І злочинні рішення проводитись не будуть. І сваволі їхній прийде край… Нічого. До наступних виборів обов’язково зареєструю партію. І вона стопроцентно переможе. І фракція наша буде найбільшою. Я вже усе придумав. Ми назвемося «Партія міцних професіоналів». Адже проблема сучасної України — це кричущий непрофесіоналізм в усіх ключових галузях. Коли у владі сантехніки й завгари, колгоспні бухгалтери і їхні коханки. Ми створимо команду майбутнього. На кожній високій державній посаді…

«Ого, — подумав, — а наш шановний „засновник партії“ ще й утопіст. Невиправний».

— То кому ж належить «Капрі»?

Вчасне питання вихопило «міцного професіонала» з виру мрій. Мрій, що намагалися здійснити тисячі романтиків до нього і, ймовірно, ще більше намагатимуться після.

— Купріянову, — видав упевнено. — Є такий серйозний бізнесмен у Києві. На нашу нерухомість і землю теж лапу наклав. А з «Капрі» цим узагалі цікава історія. При Союзі в тій будівлі місцеве ДТСААФ[25] було. Коли СРСР віддав Богові душу, а спритним махінаторам тіло, Петро Артеменко, наш колишній комсомольський босик, зрозумівши, що така махіна краще «сприятиме» його кишені, організував спочатку лазню й кафе при ній. А потім — центр розваг із гральними автоматами. Структура почала давати непоганий прибуток, а наш колишній поборник рівності між людьми все більше став нагадувати олігархика. Тутешнього розливу. Та років з десять тому Артеменко зник. Його машину з трьома групами витягли з Ірпеня вже пізніше. А в «Капрі» з'явився новий господар. Банальна, загалом, історія. Як завжди в біографії людства — про гроші… Але нічого, моя партія