Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Хлопці! Заряджайте пістолі!

Загін вершників стишив ходу, перебираючись через гори кінських та людських тіл, і сотенці, спішившись, чекали на наближення литовських гусарів на рушничний постріл.

— По ногах коней цілься! — почувся наказ Гусака, і за мить одностайний вогонь з мушкетів зупинив наступ передніх рядів.

— На коней! Вдаримо ще раз, братчики! — веселіше заволав Петро після вдалого залпу з пістолів.

Андрій побачив поряд із собою десятника Крупеню, Рощаховського, і козаки знову з гиканням та підсвистуванням почали зближатися з ворогом. Тепер в Андрія у руках був палаш, і хоча він і був важкуватим, та Андрій на те не зважав. Він відбив піку, яку націлив на нього ясновельможний у бобровій шапці з довгим пір’ям, і замахнувся палашем, щоб підранити коня. Палаш сковзнув нагрудником буланого, на якому браво сидів гусар. Кінь від удару здибився, а Орлик, щоби не підставити себе під удари ворожого буланого, став також на диби, і за якусь мить вони обмінялися ударами передніх копит.

— Ах ти ж мій оборонцю! — вдячно вигукнув до Орлика Андрій, силкуючись дотягнутися до якогось незахищеного місця панка або хоч його коня.

На поміч ясновельможному потягнулися звичайні гусари, та з ними зчепилися Крупеня й Рощаховський. Нарешті палаші ясновельможного й Андрія схрестилися, і він відчув міцну руку свого супротивника. Побіля них почалася кривава січа, гусари страхалися, що їхнього ватажка можуть вбити, і гуртом тиснули на козаків. А на цього панка вже мітив і сотенний Гусак. Андрій почув його міцний голос:

— Ану, Андрію, посунься! Я полоскочу цього золотавого!

Та тут побіля них уже не було куди відвертати, й Андрій бадьоро вигукнув:

— Пане Петре! Тут до нього хіба що — позачергово!

Литовці на власні очі переконалися в намірах козаків забити їхнього ясновельможного і почали відтісняти від нього Андрія та решту охочих. Андрій відмахувався палашем, а коли побачив, що вже не досягне знатного супротивника, вихопив пістоль і розрядив йому в груди. На мить ворожі вершники заціпеніли, та їхній ватажок тільки похитнувся назад і поглянув униз, на місце удару кулі. Андрій і сам побачив, що його куля не здолала сріблястої сталі нагрудника. Гусари втратили запал, і козаки, відбиваючись від настирливих воріженьків, усе-таки вийшли із сутички до лісу.

Настала тяжка ніч, і Петро Гусак повів жалюгідні рештки своєї сотні в глиб лісу. Допізна в лісі було чутно ляскіт пострілів, а подекуди й гомін нічної бійки. Залишки сотні приєдналися до оточення полковника Кричевського, а Підлужний з Синьобоком мали відстояти свій час у засідці.

Вранці загнані в ліс козаки почали оговтуватись після вчорашнього невдалого бою. Петро Гусак розшукував своїх, аби хоч дізнатися, скільки живих душ залишилося з його сотні. Опинилися вони в якомусь низькому болотистому місці, й козацькі душі страждали, не маючи навкруги простору, а тіла їхні доймали нескінченні рої комарів. Набралося п’ять десятків живих душ, і побратими обіймалися один з одним, немов з рідними, яких не бачили безліч часу. Кожний запитував про свого товариша: «А може, хтось бачив, як загинув? А може, живий, снує по лісу одинаком?» Безутішна туга оволоділа серцями козаків, і Петро Гусак почув багато нарікань у свій бік, у бік Кричевського — за погибель тисяч козацьких душ задарма. Половина з живих втратили своїх вірних чотириногих друзів і на очах в усіх оплакували своїх побратимів та коней.

До лісу пробилася невелика частина обозу, і Петро не відав, де поневіряється решта обозників з військовим майном та провіантом. Добродушні їздові вже запалили декілька вогнищ, щоби нагодувати виснажених козаків, обігріти гарячим варивом та додати сили на сьогоднішній день, який ніс у собі страшну невідомість.

Після снідання Андрій знайшов Орлика, який тулився поряд з декількома десятками коней зі своєї сотні. Оглядаючи стривоженого Орлика, Андрій заспокійливо погладжував його по тулубу і, відшукавши пошкодження на його тілі, намастив потертості дьогтьовою маззю, а порізи на шкірі з підказки Мусія Синьобока скропив соком журавлини, яка росла прямо під ногами.

Петро Гусак загукав до своїх, ходячи поміж гуртами:

— Хлопці, годі нам горювати! Не перший день смерті у вічі дивимося, готуймо зброю… Ті кляті литвини та німці десь недалеко… Хто ж стріляти буде по них?!

Не встигли себе привести до ладу, а треба посилати когось на зведення захисного валу. Вивідувачам це не сподобалось, і вони почали бурчати: «А хто розвідку буде вести? Нам краще вмерти, рубаючи ворогів наших!» Сотенний сам був не в захваті від такої повинності: й справді, треба знати, що ворог затіває надалі!

— Допоможемо, браття, ставити перепони, а там полковник оговтається, будемо надолужувати йому! — примирливо мовив сотенний.

Насправді так і вийшло: не встигло і сонечко пригріти, як хлопців відкликали від зведення валів та вирубки дерев для побудови перепон. Петро знову почав ділити на десятки своїх вивідувачів, та й поповнення їм виділив полковник з двадцяти душ, загалом з місцевих повстанців. Так замість повної десятки в Андрія опинилося разом з ним дев’ятеро душ. Підлужний мовчки чекав кожного названого на ім’я й був радий бачити, привітно киваючи головою. Поряд уже стояли знайомі й нові хлопці: Мусій Синьобок, Саник Лавріненко, Карпо П’ятинда, Кузьма Сидоренко, Явтух Недоколиханий, Олекса Лялька, Володимир Кононович, Маркіян Буткевич. Сотенний ступив до Андрія, мовляв, іди, немає кого давати. Повсідалися на колоді і в першу чергу заходилися рахувати набої та розглядалися, які в кого залишилися шаблі після вчорашнього невдалого бою. Набоїв було досить, а шаблі майже в усіх були понівечені зарубинами на лезах. В Андрія за спиною