Ерік Ларсон - Постріл із глибин

Його ідентифікація не стала проблемою. Оглянувши залишки його одягу, поліцейські знайшли годинник з ініціалами V.O.E.S. на корпусі, ніж із позначкою «Віктор Е. Шилдс», а також лист, адресований «Містеру Віктору Шилдсу, пароплав “Лузитанія”». На листі стояла дата: 30 квітня 1915 року, за день до відплиття судна з Нью-Йорка. В одній з кишень також знайшли програмку розваг на борту. Усі документи були мокрі, й офіцери розклали їх, щоб просушити на сонці.

Сержант Ріґен помітив, що вода піднімається надто швидко, тому «послав по простирадло, на яке поклали тіло та віднесли його далі від води». Потім він заїхав на телеграфну станцію й відправив повідомлення місцевому слідчому, і той відповів, що розслідування не обов’язкове в цьому випадку. Поліція замовила труну зі свинцю та дерев’яний футляр, і вже до вечора Шилдса в бавовняному савані поклали туди. Робітники поховального бюро відвезли труну в приватний дім до наступного дня — потім поліція поховала його на цвинтарі недалеко. «Поліція зробила все, що могла, — писав сержант Ріґен у листі консулові Фросту, — більшого не можна було б зробити навіть для власного родича. Від імені поліції я висловлюю щирі співчуття місіс Шилдс».

Деяким родинам було складно повірити в те, що сталося, вони були просто вбиті горем, і їм було вкрай важливо знати, як саме померла близька людина: від потоплення, травми чи переохолодження. Родина Шилдса довела ситуацію до крайнощів та домоглася ексгумації. Вони хотіли провести розтин. Було простіше сказати, аніж зробити: «Немає потреби пояснювати, що майже неможливо було знайти лікаря солідного віку з хорошою репутацією, який би погодився робити розтин тіла через сімдесят п’ять днів після смерті»[706]. Однак Фростові таки вдалося знайти двох молодих лікарів, які згодилися виконати процедуру. Характер процедури можна зрозуміти зі звіту одного з лікарів, доктора Джона Хіґґінса, старшого хірурга Північної лікарні графства Корк.

Розтин тіла почався о 14:30 23 липня в поховальному бюро. Другий лікар мав наступного дня проводити ще один розтин. Труну, у якій лежав Віктор Шилдс, відкрили паяльником, і скоро запах гарячого свинцю розчинився в іншому запаху. Консул Фрост був присутній, але Хіґґінс записав, що посеред процедури він вийшов — «його викликали».

До своєї смерті, за припущеннями Хіґґінса, Шилдс важив близько 90 кілограмів. На момент розтину його тіло було в «стані суттєвого розкладу». Навіть більше: «М’які частини його обличчя та голови були відсутні, включно зі скальпом, — писав Хіґґінс. — Зубів здебільшого теж не було, утому числі передніх. Кистей не було, як і м’яких тканин на правій руці вище від зап’ястка. Задня частина правої литки теж була майже відсутня, як і частина лівої. Геніталії майже цілковито зазнали розкладу, їх фактично не було».

Містер Шилдс лежав, дивився на них знизу вгору та посміхався, але не зовсім приємно. «Я оглянув череп. Зовні він був абсолютно голий аж до нижньої частини потиличної кістки». Потилична кістка — задня нижня частина черепа. «Я зняв верх черепа; виявилося, що мозок уже надто сильно розклався для вивчення, але оболонки лишилися цілими». Лікар видалив мозок та оглянув череп ізсередини — ніяких слідів переломів в основі черепа та шийному відділі. Тобто смерть через удар уламками або інший тупий удар по голові можна було виключити. Далі лікар не знайшов ніяких переломів хребта та інших ушкоджень спини. Внутрішні органи Шилдса також ніяк не пояснювали його смерть, хоч вони й показали, що саме Шилдс їв під час свого останнього обіду на борту «Лузитанії». «У шлунку була майже пінта зеленої напівтвердої маси, яка, вочевидь, була напівперетравленою їжею, хоча води не було».

Причина смерті не була очевидною, і це спантеличувало. «На мою думку, — писав Хіґґінс, — немає жодної травми, яка могла б стати причиною смерті. Також немає ознак потоплення; напевне, смерть спричинена шоком або переохолодженням — імовірніше друге. На основі вмісту шлунка можна зробити висновок, що смерть трапилася протягом кількох годин з моменту останнього прийняття їжі, від двох до трьох годин».

Після цього всього у висновку лікаря зазначалося, що смерть настала з невідомої причини. Другій лікар дійшов такого ж висновку.

Містера Шилдса після цієї процедури повернули в труну та відправили до Америки. Консул Фрост у своєму листі до Вашингтона похвалив зусилля, докладені поліцейськими після того, як знайшли тіло Шилдса. «Було б дуже люб’язним, якби родина містера Шилдса могла передати сержантові та його колегам винагороду в сумі від 2 до 5 фунтів за відмінне виконання своїх обов’язків».

Причина смерті Шилдса залишилася таємницею, і його родина могла тільки здогадуватись, який жах випав на його долю. У такій самій ситуації опинилися рідні майже всіх загиблих. Очевидно, що більшість пасажирів зустріли смерть зненацька. Десятки матросів, які в момент удару перебували в багажному відділенні, померли миттєво від вибуху торпеди — точна їхня кількість та імена невідомі. Деяких пасажирів розчавило шлюпками, які спускали на воду. На людей у воді падали стільці, ящики, горщики з рослинами та інші речі й уламки з палуб. Деякі з пасажирів — від кого зовсім відвернулася фортуна — неправильно вдягли жилети та опинилися у воді догори ногами, наче в якійсь диявольській комедії.

Можна лише уявляти останні хвилини батьків Кромптонів та їхніх дітей. Як урятувати дитину? А якщо їх шість, одне ще немовля, а іншому тільки шість років? Ніхто з родини Кромптонів не вижив. Тіла п’ятьох дітей ніколи так і не знайшли. Немовля, маленький Пітер Роміллі Кромптон, якому було близько дев’яти місяців, був тілом № 214.

Голова «Кунард» Бут добре знав цю родину. «Це стало для мене величезною втратою, — писав він 8 травня в листі до Чарльза Самнера, керівника “Кунард” у Нью-Йорку. — Ми всі маємо однакові почуття щодо цієї жахливої катастрофи “Лузитанії”, і спробувати це описати майже неможливо»