Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружились,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! А люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! У нас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачте, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!... [530. І. 246–249].

Шевченко запитував: “За кого ж ти розіп’явся, Христе, сине божий?”, і в іншому вірші “Саул” відповідав, що “... царі самі собі побудували храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись”. У вірші “Полякам” він стверджує, що “... іменем Христа прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай і розлили широке море сліз і крові. А сиріт іменем Христовим замордували, розп’яли” [530]. Він розумів, що саме нетерпимість християнства до інакомислячих порізнила споріднені слов’янські народи і спричинила братовбивчі війни.

В останні роки свого короткого життя поет шукав відповіді на питання, що ж було причиною рабського поневолення нашого споконвіку волелюбного народу:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе брате,

В своїй добрій теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито? (курсив мій. – Г. Л.).

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати.

У поезії Кобзаря знаходимо і яскраве передбачення, справжнє пророцтво про відродження свого власного рідного світу:

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна (курсив мій. – Г. Л.).

І розвіє тьму неволі

Світ Правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти! (“Стоїть в селі Суботові”)

Про духовне переосмислення Кобзаря, на мою думку, свідчить його останній вірш, написаний 14–15 лютого 1861 р., “Чи не покинуть нам, небого... ”. У ньому звучить прощання з цим світом і передчуття далекої дороги “на той світ, друже мій, до Бога”. Тут світла радість поета сягає своїх вершин саме у язичницькому розумінні буття. Тут немає християнської скорботи чи страху, жодного християнського символу чи слова. Натомість – язичницькі образи грецької та римської міфології (Парка-пряха, річка Лета, перевізник Харон) тісно переплелися з образами української Богині Долі, що пряде нитку життя, широкого Дніпра – священної ріки українців, та священного гаю, в якому поет мріє спочити; ось Шевченків рай – Рай предківської віри. Гадаю, що віднесення Великого Кобзаря до предтеч відродження Рідної Віри не буде натяжкою. Він дійсно висловив свій бунт проти юдейського Саваофа і церкви як його ідеологічної структури.

Саме через наукові відкриття початку ХХ ст. відбулося переосмислення біблійної міфології Іваном Франком. Його книжка “Поема про Сотворення Світу” досі маловідома в Україні, бо майже увесь тираж цієї праці був спалений християнською церквою. Серед українських емігрантів зберігся один примірник з автографом, подарований пані Сушковій, і книжка була перевидана в Канаді 1918 р. під назвою “Біблійне оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки” [485]. В Україні ця праця була надрукована лише в 1982 р. у повному зібранні творів, але лишилася майже непоміченою серед великої кількості публікацій. Друге життя цій невеличкій книжечці дали українські рідновіри, почавши передруковувати фрагменти і окремі брошури, переважно “самвидавівські” [489; 485]. Саме вони й привернули до неї увагу дослідників, зокрема тих, хто вивчає так звану “антисіоністську проблему” [488].

І. Франко шляхом ретельного релігієзнавчого, археологічного, текстового, порівняльного аналізу показав методи створення біблійних писань та їхню антилюдяну сутність, бо вже сам побачив ту облуду, яку несли в народ ці книги: “... наша церков, ідучи за оповіданнями жидівських рабінів, стоїть на тім, що ті книги написав сам Мойсей, значить, найперший і наочний свідок усього того, що робилося; те чого він не бачив (отже про сотвореннє та потоп світа, про патріярхів і т. ін.), він написав із оповідання самого Бога... Перечитавши пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидко переконалися, що признавати їх написаннє Мойсеєм нема ніякої підстави... скрізь у них говориться про Мойсея в третій особі, як про чоловіка постороннього, а в останній книзі оповідається навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, сього вже певно не міг написати сам Мойсей” [488. 29–30]. Далі І. Франко вказує ті давні тексти шумерів, вавілонян, з яких були взяті біблійні міфи і перероблені єврейськими рабинами на свій смак: про Адама і Єву, Вавилонську вежу, Ноїв ковчег та ін.

Дослідник творчості Івана Франка Василь Яременко у передмові до нового видання цієї його праці пише: “Франко ґрунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу юдейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компаративістичне релігієзнавство..., студіює нехристиянські релігії, перевіряє стародавні тексти, зокрема і біблійні, здобутками таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізика, астрономія, філософія... Любов до знання і правди приводить Франка до викриття грубої брехні, підробок, ідеологічних фальсифікацій, які руйнують життєву мораль і велич правди, закладених в інших філософіях і світових релігіях, а не тільки в юдейській і християнській” [488. 10–11].

Так Франко доходить висновку, що П’ятикнижжя Мойсеєве (воно ж – юдейська Тора) не автентична пам’ятка, а лише ідеологічна компіляція старовавілонських поем “Інума Іліш”, “Книги жерців” та інших, виконана кількома єврейськими рабинами впродовж досить тривалого часу, причому значно пізніше, ніж стверджують фахівці з юдаїки.

Крім наукових праць, Іван Франко написав велику кількість художніх творів, де з великою документально-художньою силою передані етнічний уклад життя і українські звичаї, часто в боротьбі з чужорідними елементами різного роду визискувачів та поневолювачів, як наприклад, у творі “Борислав сміється”. Язичницька тематика його творчості з найбільшою силою розкрилася в художньому творі “Захар Беркут”, що має підзаголовок “Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці”. Головний герой твору – справжній давньоруський волхв Захар Беркут. Показано також вічовий уклад суспільного життя наших Предків, високі моральні якості язичників-рідновірів, побут язичницької громади, яка вже знає про появу християн на Русі, однак, міцно тримається рідного звичаю та Рідних Богів: “Батьки наші казали нам, що до чистого діла треба чистих рук”, “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших” [487. 58, 54].

Майстерне зображення громадського Віча, молитва Захара Беркута до Сонця-Дажбога, опис язичницької корогви (знамена), з вишитим золотим ликом Дажбожим та срібним ланцюгом, вражають своєю архаїчною правдою. Віче відбувається під старезною липою, з-під якої витікає святе джерело – картина цілком нагадує язичницьке капище, яке ще існує в ХІІІ ст. Кам’яна статуя Сторожа, до якого щовесни дівчата “складають вінки з червоного огнику” – це святиня тухольської громади.

Напередодні монгольської навали і наступу християнської моралі на одвічний громадський лад в далекому карпатському