Світлана Талан - Спокута

У сінях вона зупинила хлопця.

– Тобі одразу рота зашити чи зможеш промовчати? – спитала вона його.

– Що мені потрібно робити? – Сергій, нічого не розуміючи, розгублено поглянув на жінку.

– Нічого! Я вже все зробила, – буркнула господиня невдоволено. – Те, що ти зараз побачиш, тебе неабияк здивує. Але якщо ти хоча б пискнеш без дозволу, то все зіпсуєш і вже нічим не зможу допомогти вам. Що б ти не побачив, повинен мовчати, як риба.

– Та що я там побачу таке, щоб рота розкривати?! Не дідька ж! – Сергій посміхнувся.

– Дивись мені! – посварилася пальцем. – Ні пари з вуст!

– Обіцяю!

– Боюсь, хлопче, що все зіпсуєш, – скрушно похитала головою жінка. – Може, й справді тобі рота чимось заклеїти?

– Та що ви, як із маленьким! – образився Сергій.

– Тоді ходімо! – сказала жінка.

Марічка стиха промовила «З Богом!», взяла Сергія за руку і повела до кімнати. У хлопця перехопило подих, коли він побачив на стільці свою матір із хусткою на очах. Він вже відкрив рота, але Марічка вчасно затулила його долонею і дала стусана кулаком у спину. Вона підвела його до матері, знаком наказала стати біля неї на коліна, сама ж стала позаду жінки, поклала їй руки на плечі.

– Торкнися рукою людини, яка перед тобою, – звеліла Марічка.

Рука жінки повільно потяглася вперед, кінчиками тремтячих пальців торкнулася волосся сина.

– Цупке, – промовила стиха.

Жінка провела рукою по голові хлопця. У Сергія защеміло в грудях, коли мати звичним рухом пропустила його волосся крізь свої пальці. Він поглянув на Марічку широко відкритими очима, в яких завмерли на мить сльози, а потім великими горошинами скотилися по щоках.

– Яке волосся? – перепитала Марічка.

– Цупке, – повторила жінка, – Як у…

– У кого? – стиха спитала Марічка.

Материнська рука попестила сину волосся, торкнулася вух, зупинилася на щоці, відчула мокре місце і завмерла.

– Ти плачеш, синку? – тремтячим голосом промовила жінка. – Не плач, мій любий.

У Сергія серце рвалося на шматки, але Марічка приклала палець до вуст і він мовчки ковтав сльози.

– Це сльози? Сльози радості? Горя? Спокути? – говорила Катерина протяжно, а її кінчики пальців знімали краплинку за краплинкою з обличчя сина.

Раптом Катерина нахилилася до хлопця, обняла його за шию, пригорнула до грудей так, як може це зробити лише мати, і прошепотіла:

– Сергійку, сину, не плач, вже все позаду. Я так скучила за тобою!

Хлопець плакав на її грудях, коли Марічка зняла з очей Катерини пов’язку й побачила, що її очі були також мокрі від сліз.

– Дякую тобі, Боже! – перехрестилась Марічка й лягла на ліжко.

Марічка вже не чула, як розмовляли син із матір’ю, вона закрила очі й стихла. Коли Катерина вилила сльозами біль, сплакнула від радощів, згадала про Марічку. Вона підійшла до неї й побачила, що Марічка лежить нерухомо, бліда, як крейда.

– Пані Марічко, – торкнулася її руки. – З вами все добре? – спитала тихо.

Жінка не подавала ознак життя, її рука була холодною.

– Вона не… – Катерина з острахом дивилася на жінку.

Підійшов Сергій, нахилився, прислухався.

– Вона дихає.

– Напевно, зовсім знесилена, – сказала пошепки Катерина. – Потрібно вкрити її теплою ковдрою, нехай відпочине.

– Мамо, я зараз покличу одну дівчину, – весело сказав Сергій. – Вона чекає на вулиці, напевно, вже змерзла!

Сергій метнувся надвір. Богданка пританцьовувала на морозі, поруч з нею підстрибували на місці чоловіки, намагаючись зігрітися.

– Нарешті! – Богданка підійшла до Сергія. – Ми вже перетворилися на бурульки! Уже можна заходити?

– Заходьте на кухню, там пічка, зігрієтесь, – сказав їм Сергій. – Тільки тихо, бо пані Марічка відпочиває…

У кухні дівчина одразу побігла до пічки, зняла рукавички й піднесла до тепла задубілі й почервонілі руки. Івасик сів на стілець неподалік, а Роман обіперся спиною на дверний косяк.

– Де та дівчина, синку? – донеслося до слуху чоловіка із сусідньої кімнати.

У Романа зашуміло у скронях. Знову вчувся голос Катрі. Але чому так чітко він почув кожне її слово? Ні, напевно, як і раніше, вчулося. І тут він побачив перед собою саму Катрю.

– Катря?! – злетіло з його вуст.

Роман бачив перед собою Катрю! Свою, рідну, кохану, єдину і… живу! Умить світ навколо захитався й понісся перед очима із шаленою швидкістю так, що йому довелося повільно, спираючись на лутку, присісти на долівку, щоб не впасти.

– Ромчику! – скрикнула Катря і кинулася до нього. – Любий, коханий, мій єдиний, що з тобою?!

– Катря, – промовив він. – Я… Але ж ти…

– Я? Що я?

– Ти загинула, – ледь чутно промовив Роман.

– Ні, Ромко, ні! Я вижила!

– Але як? Я ж сам… Я бачив…

– Що ти, мій любий? Тобі зле?