Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

оцінити, бо світло з Мартінового ліхтаря не сягало далеко. Було видно, що тут іще недавно працювали, бо майстри — муляри, каменярі, теслі — залишили по собі численні сліди: там корито з рештками затверділого розчину, там розбиту цеглину, там обмотаний шворкою кілочок, там зігнуту клямру, там переламаний держак, і Петр, ідучи, намагався запам’ятати в належному порядку всі ті невинні знаки людської праці, щоб не заблукати, якби довелося вертатись цим лабіринтом без провідника. І ось, коли він ішов поруч Мартіна, щодо підлоти якого вже нітрохи не сумнівався, внутрішній голос, що часто рятував його в скрутному становищі, раптом гостро озвався: «А тепер стережись!»

Це сталося саме в ту мить, коли він побачив у кутку під стіною невелику торбинку, повну чогось, що могло бути й пір’ям, і висівками, й піском, — предмет на вигляд так само невинний, як і всі сліди роботи мулярів, що лишились позаду: заляпана вапном дощечка, черепок із пивного глека, погнута клямра чи недогарок свічки. Тому Петр не зразу збагнув, перед чим остерігає його внутрішній голос і чим ця симпатична кругленька торбинка може бути небезпечною, як вона прислужиться гаданій підступності зрадливого провідника. Тому на несподіваний оклик внутрішнього голосу він спитав: «А що?» Але спитав тільки раз, бо за мить уже знав відповідь.

Мартін зупинився, підняв ліву руку з ліхтарем і дав знак Петрові теж зупинитися.

— Я чую ходу, — шепнув він. — За нами хтось іде.

«От бач, я ж казав, — знов озвався Петрів внутрішній голос. — Оце воно».

Бо Петр не чув ніякої ходи, а це означало, що й Мартін нічого не чує, бо він не міг мати слух, гостріший від Петрового, отож його вдавана тривога — тільки вступ до якоїсь підлоти. І це справді було так. Прийнявши цю гру, Петр удав, ніби повірив Мартінові, й озирнувся через праве плече туди, звідки нібито наближалися кроки, але стежив за Мартіном кутиком лівого ока, а насамперед внутрішнім зором. А Мартін умить схопив торбинку за довгий гузир, широко розмахнувся, щоб ударити Петра по голові, але не вдарив, бо Петр устиг схопити його за зап’ясток.

— Обережно, — сказав він, — Я не вперше держу тебе за руку, згадай-но Чорний ліс, тож сам знаєш, що зі мною жарти погані.

Мартін спробував копнути Петра в гомілку й водночас випручати руку, але Петр стискав його сильніше й сильніше. Розлючений болем, Мартін розбив об

стіну ліхтаря, якого ще тримав у лівій руці; Петр, приголомшений несподіваною темрявою, попустив стиск, і Мартінові пощастило вирватись, але Петр устиг наосліп знову спіймати його за плече.

— Пусти, — застогнав Мартін у темряві. — А то закричу, й зараз збіжаться Вальдштейнові люди.

Це була добра, корисна осторога, слід було на неї зважити, тож Петр, не знаючи, що зробити кращого, ту ж мить рубонув Мартіна ребром правої долоні в те місце, де вгадував його праву скроню. А що він був при повній силі, та й Мартінові було далеко до горилячої моці Вальдштейнового лейб-охоронця, з яким, згадайте, Петр зітнувся два роки тому в домі вченого Кеплера, то одного удару вистачило, щоб забити Мартінові памороки і, напевне, забезпечити йому, коли опритомніє, дуже сильний головний біль. Але й Петрове становище — в темряві, в підземеллях одного з наймогутніших можновладців Європи, який нібито не знати чому став його ворогом — було незавидне. Петр не мав при собі навіть кресала, щоб видобути вогню та запалити свічку в розбитому ліхтарі. І в кишенях непритомного Мартіна нічого не знайшов. Та саме коли він, не знаючи, що робити, стояв навколішки над безвладним тілом свого зрадливого провідника, йому здалось, ніби здалеку долинають невиразні голоси. Не виключено й навіть імовірно, міркував Петр, що Мартін майже довів його до якогось призначеного місця, перше ніж спробував приголомшити, — щоб потім не тягти його на собі надто далеко. А оскільки досвід навчив Петра, що завжди краще зустріти віч-на-віч щонайбільшу небезпеку, ніж зігнутися під тягарем своєї безпорадності й не робити нічого, то він не вагаючись устав і, намацуючи стіни руками, рушив у темряві на ті голоси — байдуже, людські чи диявольські.

Чоловік у залізній масці

Виявилося, що то й не чорти, і не розумні людські істоти, бо їхня мова, яку Петр почав розбирати, коли потемки підійшов ближче, не має ні логіки, ні змісту: то були самі числівники, вимовляння яких супроводилось дивним глухим стугоном, ніби хтось ударяв рукою в барабан. Раз по раз повторювалося то дивне слово: «Шахер!», після якого лунав чи регіт, чи розлючений рев, то якісь загадкові приповідки на взірець: «Хоч пан, хоч пропав!» або: «Двічі не вмирати!» Аж за якусь хвилину Петр зрозумів, що то картярі: їх було двоє, і грали вони, очевидно, в так звану «шахрованку», найдурнішу з усіх будь-коли винайдених ігор у карти, але добре придатну для вояків у таборі чи в полі напередодні бою, коли не можна зосередитись на тонкощах преферансу.

Петр намацав клямку на дверях, з-під яких пробивався пружок тьмяного світла, дістав з кобури пістоля, рвучко відчинив двері й ступив через поріг. Та хоч він був не з полохливих, а здригнувся, ніби облитий холодною водою. Приміщення, де він опинився, склеписте, освітлене смолоскипом, застромленим у залізний ріжок, було, поза всяким сумнівом, катівнею, устаткованою всіляким знаряддям для тортур, видимо новісіньким і чистісіньким: воно зовсім недавно вийшло з рук майстрів, які ще й оздобили його — очевидно, задля більшого страху жертвам — жахливими диявольськими машкарами та зображеннями рогатих почвар. А взагалі приміщення було обставлене досить комфортабельно: мало камін, хоча й погаслий, але біля нього стояв ящик із дровами та скіпками на розпал, і кілька гарних м’яких крісел, приставлених до голої стіни. Ті крісла нагадали Петрові про одну його пригоду в паризькій Бастілії. Серед катівні обабіч високого барабана сиділи двоє солдатів із прегарно підкрученими вусами, намальованими чорною ваксою на їхніх по-селюцькому свіжих, широких молодих обличчях, так що вони нагадували мішені в ярмарковому тирі, і грали в карти. Біля них висіла підвішена за праву руку, прив’язану до закріпленого під