Стефан Цвейг - Марія Стюарт

вже ні на що не можна сподіватися. Тож чи справді вона здивувалася, побачивши, що всі її скрині та шафи зламано, всі папери та листи, які вона зберігала, конфісковано? Чи здивувалася вона, коли кілька вірних людей із прислуги привітали її сльозами і розпачливими поглядами? Ні, тепер вона знає, що все минуло, все скінчилося. А втім, одна несподівана дрібна подія допомогла їй подолати перший тупий розпач. Унизу, в кімнаті для челяді, стогне в переймах жінка, дружина Керла, її вірного секретаря, якого потягли в Лондон, щоб він там свідчив проти неї й допоміг занапастити її. Жінка лежить сама, годі знайти лікаря, що допоміг би їй, немає священика. Тож униз спускається Ма­рія Стюарт, спонукана вічним жіночим сестринством і неща­стям, щоб допомогти породіллі, а оскільки немає свяще­ника, вона сама, перехрестивши дитину, по-християнському при­вітала її в цьому світі.

Ще кілька днів лишається Марія Стюарт у ненависному замку, потім надходить наказ перевести її до іншого, де її мають утримувати ще суворіше, ще більш відгороджено від світу. Для неї обрали Фотерінґей, останній із замків, крізь які пройшла Марія Стюарт як гість і як в’язень, як королева і як принижена. Мандри скінчилися, невдовзі неспокійній жінці буде дарований спокій.

Але це все, що видається вже останнім трагізмом, лише лагідні страждання проти жорстоких мук, яких у ті дні завдали бідолашним молодикам, що жертовно важили життя за­для Марії Стюарт. Світову історію завжди пишуть тільки несправедливо й асоціально, бо вона майже завжди зображує лише скруту могутніх, тріумф і трагізм монархів цієї землі. Проте байдуже мовчить про інших, малих людей у пітьмі, наче страждання і муки одного земного тіла не такі самі, як іншого. Бебінґтон і дев’ятеро його спільників — хто знає, хто називає ще й сьогодні їхні імена, тим часом як долю королеви увічнено на незліченних сценах, у книжках і картинах! — зазнали за три години страхітливих тортур більше фізичних мук, ніж Марія Стюарт за двадцять років свого нещастя. Відповідно до закону їм мала бути призначена лише смерть на шибениці, але творцям змови цього видається замало для тих, кого вони підбурили до змови. Разом із Сесілом і Волсінґемом сама Єлизавета — ще одна темна пляма на її честі — визначає, що страта Бебінґтона і його спільників має бути подовжена витонченими тортурами до тисячократної смерті. Шістьох цих побожних молодиків, серед них двох майже хлопців, які не скоїли нічого, крім як дали кілька шматків хліба своєму приятелеві Бебінґтонові, коли той, утікаючи, попросив їсти перед їхнім домом, спершу, щоб задовольнити вимогу закону, на мить повісили, а потім живцем розрізали, щоб увесь сатанізм варварського сторіччя відлютував на їхніх чутливих, несказанно стражденних тілах. Огидна різницька робота ката відбувається з моторошною ретельністю. Жертв сікли по-живому тілу так повільно і спричиняючи такий біль, що навіть покидьків лондонської потолочі опанував жах, тож муки іншим жертвам наступного дня були змушені скоротити. Місце страти ще раз було затоплене кров’ю і жахом через жінку, якій доля дала магічну силу вабити до згуби щоразу нову молодь. Ще раз, але востаннє! Бо тепер величний танок смерті, що почався з Шастеляра, вже закінчується. Тепер уже ніхто не прийде жертвувати собою задля її мрії про владу і велич. Тепер вона сама стане жертвою.

Розділ 22. Єлизавета проти Єлизавети
Cерпень 1586-го — лютий 1587 року

Нарешті досягнуто мети. Марія Стюарт потрапила до паст­ки, дала “consent”, зробила себе винною. Тепер Єлизаветі, власне, нема чим перейматися, за неї вирішує і діє правосуддя. Боротьба протягом чверті сторіччя скінчилася, Єлизавета перемогла і може тепер радіти, як і народ, що галасливо й натхненно святкує на вулицях Лондона порятунок володарки від смертельної небезпеки й тріумф протестантської справи. Але до кожної осягненої мети таємничим чином завжди домішується гіркота. Саме тепер, коли Єлизавета могла б ударити, їй затремтіла рука. Заманити необережну в пастку було в тисячу разів легше, ніж тепер убити безборонну і скуту. Якби Єлизавета хотіла насильством прибрати з дороги незручну ув’язнену, то давно б уже мала для цього сотні непомітних можливостей. Ще п’ятнадцять років тому парламент вимагав дати Марії Стюарт останнє попередження сокирою, а Джон Нокс зі свого смертного одра заклинав Єлизавету: «Якщо не відрубати коріння, на гіллі знову будуть бруньки, і то швидше, ніж можна уявити собі». Але вона завжди відповідала йому: «Ви не можете вбити пташку, що, тікаючи від яструба, залетіла до вас». Але тепер уже немає ніякого іншого вибору, крім помилування або смерті, тепер нарешті перед Єлизаветою вимогливо стоїть потреба вирішити, яку королева завжди відкладала, хоча вона невідкладна. Єлизавета здригнулася перед нею, вона знає, які страхітливі й навряд чи передбачувані наслідки матиме її вирок. Ми, люди сьогодення, навряд чи можемо відчути значущість і революційність постанови, яка тоді похитнула всю ще чинну світову ієрархію. Адже покласти голову помазаної королеви під сокиру означало не менше, ніж показати доти покірним народам Європи, що можна судити й монарха, страчувати його, він аж ніяк не є недоторканним, і тому в постанові Єлизавети йдеться не про смертну людину, а про ідею. Цей прецедент, що одного разу коронована голова вже впала на ешафот, сотні років має правити за засторогу всім королям землі; не було б страти Карла I, онука Марії Стюарт, без покликання на цей приклад; знову-таки, не стратили б Людовіка XVI і Марію Антуанетту, якби не доля Карла I. Зі своїм широким поглядом, із сильним чуттям людської відповідальності Єлизавета трохи здогадується про незворотність своєї постанови, вона вагається, зволікає, коливається, відкладає і відсуває. Ще раз, і то гостріше, ніж будь-коли давніше, в ній починається боротьба розуму проти почуття, боротьба Єлизавети проти Єлизавети. Боротьба людини з власним сумлінням — завжди приголомшливе видовище.

Поставши перед цим розколом свого бажання і небажання, Єлизавета прагне востаннє уникнути неминучого. Вона завжди відсувала від себе постанову, завжди знову тримала її в своїх руках. Останньої години вона ще раз спробувала скинути з себе відповідальність і перекласти її на Марію Стюарт. Єлизавета пише їй листа (він не зберігся), в якому наполегливо радить, щоб вона