Майн Рід - Вершник без голови

Поїхати й самій розпитатися про все було для дочки Пойндекстера неабияким приниженням. Але нічого іншого їй не лишалось, і, коли надвечірні сутінки впали на порослу травою «площу», дівчина тихо проїхала селищем і спинила свою плямисту лошицю перед готелем, там, де на кілька годин раніше стояв сірий кінь Ісідори.

У барі того вечора нікого не було: всі його завсідники поїхали із селища — одні на пошуки вбивці, інші переслідувати команчів, — і єдиним свідком Луїзиного нерозважного вчинку став Обердоффер. Та він не добачив у її візиті нічого нерозважного. Здавалося цілком природним, що сестра вбитого хоче дізнатися про новини, — саме так він і витлумачив її розпитування.

Не вельми тямущий німець і гадки не мав, як потішили прекрасну гостю його відповіді на початку, а тим більше — якого болю він завдав їй своїми словами, сказаними вже від себе, й тим несамохіть поклав край їхній розмові. Почувши, що вона не перша жінка, яка того дня питала його про Моріса-мустангера, Луїза Пойндекстер ураз повернула назад і поскакала додому, в Каса-дель-Корво, з тяжкою мукою від нової сердечної рани.

Цілу ніч вона не мала спокою, а коли на хвилину засинала, їй верзлися всілякі страхіття. Не приніс полегкості й ранок, зате до неї прийшла рішучість — тверда, непохитна, майже відчайдушна.

Та й справді, для аристократки Луїзи Пойндекстер було щонайменше відчайдушністю їхати одній до хакале на березі Аламо — а саме на це вона й зважилась.

Ніхто не міг спинити її, заборонити їй їхати. Загін, що напередодні вирушив на пошуки вбивці, ще не повернувся, і в Каса-дель-Корво не мали від нього ніяких звісток. Луїза лишалася єдиною господинею гасієнди й своїх вчинків, і тільки вона знала, що спонукало її до такого необачного рішення.

Та про це неважко було здогадатись. Не таку вона мала вдачу, щоб змиритися з непевністю. Навіть кохання, що приборкує і найсильніших духом, не впокорило її. Луїза просто не могла жити далі, не знаючи правди, отож і вирішила будь-що з'ясувати все до кінця. Або вона віднайде спокій, або її серце буде остаточно розбите. Та навіть і це краще, ніж муки непевності.

Вона міркувала майже так само, як її суперниця!

Відрадити молоду креолку від її наміру ніхто б не зміг, хоч би й було кому. Навіть батьківська влада навряд чи стала б їй на перешкоді. Її розбурхана душа не визнала б жодних заперечень, не зважила б ні на які перепони, окрім хіба смерті. Коли йшлося про кохання, бажати означало для неї володіти — або ж загинути, домагаючись свого. Ревнощі, сумніви — все те було не для неї, суперечило самій її вдачі. Будь-якою ціною вона мала дістати докази, що або розвіяли б її сумніви, або підтвердили їх, — докази, очевидніші за ті, які дала їй випадково знайдена записка і які, зрештою, грунтувалися тільки на припущеннях.

І Луїза твердо постановила собі здобути такі докази. А здобути їх можна було тільки на Аламо.

Схід сонця застав молоду креолку в сідлі. Виїхавши з воріт Каса-дель-Корво, вона рушила через прерію вже знайомою стежиною.'

Одне по одному поминала вона такі пам'ятні їй місця, що будили в ній солодкі спогади, і душу її щораз затоплювали щирі почуття. Були хвилини, коли вона забувала про причину, яка змусила її вирушити в цю подорож, і думала тільки про те, щоб скоріше побачити коханого й захистити його від ворогів, які вже, можливо, зусібіч підступали до нього. І, незважаючи на тривогу за його долю, це були щасливі хвилини, як порівняти їх з тими, коли дівчину гризла болісна підозра, що він її зрадив.

Від гасієнди до Аламо було двадцять миль. Тому, хто звик до європейських відстаней, — звісна річ, у верховій їзді, — це може видатись тривалою мандрівкою. Та в прерії вершник долає цю відстань щонайбільше за дві години, бо там їздять так, наче женуться за оленем чи лисицею. Навіть на млявому коні така подорож не встигла б набриднути, а на прудконогій плямистій Луні, яка залюбки мчала своєю рідною прерією, Луїза Пойндекстер дісталася до мети дуже скоро — чи не занадто скоро, коли зважити на те, що її там чекало.

Хоч якою нещасною вона себе почувала, проте розпачу в її душі тепер не було. Крізь смуток усе ще світився промінець надії. Але й він згас, тільки-но дівчина ступила на поріг хакале. З грудей її вихопився короткий придушений крик, наче то розірвалося її зболіле серце.

У хатині була жінка!

З уст тієї жінки, лише на якусь мить раніше, також злетів короткий вигук, і молодій креолці здалося, що сама вона тільки луною повторила його — так швидко прозвучали ті два вигуки один за одним і такий гіркий біль у них бринів.

І одразу ж по тому, мов відгомін, тільки гучніший, знову пролунав скрик Ісідори: вона, обернувшись, побачила на порозі ту саму Луїзу, чиє ім'я з палкою любов'ю щойно прохопилося в безтямній маячні недужого.

Молодій креолці усе враз стало ясно, болісно ясно. Перед нею була та, що написала лист, призначивши мустангерові побачення, і, отже, те побачення таки відбулося. То, може, в сварці там, на пагорбі, брав участь і третій — Моріс Джеральд? Мабуть, через те він тепер і лежить у ліжку весь перев'язаний — а це Луїза помітила, тільки-но ступила до хатини.

Атож, це вона, оця жінка, написала того зухвалого листа, де називала Моріса Джеральда «дорогим», хвалила його очі й веліла йому приїхати до неї, а тепер ось сама тут коло нього, дбайливо доглядає його, анітрохи не приховуючи, що він належить їй! 0, ця думка так краяла серце, що годі було передати її словами!

Так само ясно стало все й Ісідорі і так само болісно. Вона вже знала, що їй немає місця в серці мустангера. Надто довго дослухалася вона до його несвідомих, але таких недвозначних освідчень. На порозі хатини стояла жінка, що взяла над нею гору!

Віч-на-віч стояли вони одна проти одної, обидві невимовно схвильовані, і обох їх доводила до нестями та сама нестерпна думка.

Обидві палко закохані в одного чоловіка, обидві мало не знавіснілі від ревнощів, вони стояли над ним, а він і гадки про те не мав. Кожна вважала другу своєю щасливою суперницею: Луїза не чула слів хворого, що втішили б її, зате ці слова й досі бриніли у вухах Ісідори, сповнюючи її душу пекельною мукою. Обидві мовчки спопеляли одна одну очима, і