Джеймс Фенімор Купер - Звіробій

— Не суши над цим голову, люба дитино. Зробимо так, як ти хочеш. Ми зостанемось тут, а ковчег нехай відпливе трохи далі. Налаштуй човника, а я скажу Непосиді та індіянинові про наше бажання.

Все було швидко й просто зроблено. Під розміреними вдарами весел «ковчег» пересунувся на сотню ярдів убік, покинувши дівчат, які тепер мовби застигли в повітрі над тим місцем, де лежали мерці: таке непорушне було легеньке суденце й така прозора стихія, що його підтримувала.

— Смерть Томаса Гаттера, — почала Джудіт після короткої паузи, яка мала підготувати сестру до наступної розмови, — змінила все наше майбутнє, Гетті. Якщо він і не був нам батько, то ми все ж таки сестри й повинні жити разом.

— Звідки я знаю, Джудіт, що ти не зраділа б, почувши, що я тобі не сестра, як зраділа з того, що Томас Гаттер, як ти його називаєш, не був тобі батьком? Я ж бо недоумкувата, а кому приємно мати недоумкуватих родичів! До того ж я негарна, принаймні не така гарна, як ти, а тобі, певно, хотілося б мати вродливу сестру.

— Ні-ні, Гетті! Ти, й тільки ти мені сестра — моє серце, моя любов до тебе підказують мені це, — і мати теж була мені рідна матір. Я щаслива й пишаюся цим, бо такою матір'ю справді можна пишатися. Але батько не був нам батьком.

— Тихше, Джудіт! Може, його душа витає десь поблизу, і боляче їй слухати, що діти таке говорять над його могилою. Мама часто казала мені — діти ніколи не повинні засмучувати батьків, надто коли батьки вже померли.

— Бідолашненька Гетті! Вони тепер, на щастя, звільнилися від усяких тривог за нашу долю. Хоч би що я зробила чи сказала, це не завдасть тепер мамі ані найменшого болю — в цьому принаймні є малесенька втіха, — і хоч би що зробила чи сказала ти, це не змусить її усміхнутися, як, бувало, вона всміхалася, дивлячись на тебе за життя.

— Ти цього не знаєш, Джудіт. Душа здатна бачити, отже й мама може бачити нас. Вона завжди казала нам, що бог бачить усе, хоч би що ми робили, а тому ми повинні не робити нічого, що могло б образити його. Ось чому тепер, коли вона покинула нас, я намагаюсь не робити нічого такого, що їй могло б не сподобатись. Подумай, як засмутиться її душа, Джудіт, коли побаче, що ти або я чинимо не так як слід. А душі померлих бачать усе, надто душі батьків, котрі вболівають за своїх дітей.

— Гетті, Гетті, ти сама не тямиш, що плетеш! — пробурмотіла Джудіт, збліднувши, мов смерть, од хвилювання. — Мерці нездатні бачити й знати того, що коїться на цім світі. Та годі про це. Тіла матері й Томаса Гаттера лежать на дні озера, й будемо сподіватися—душі обох полинули до бога. Але ми з тобою, діти однієї матері, поки що залишилися на землі, й треба подумати, як нам жити далі.

— Якщо ми навіть не діти Томасові Гаттерові, Джудіт, все одно ніхто не заперечуватиме наших прав на його власність. Нам залишився замок, ковчег, човники, ліс та озеро, все те, чим він володів за життя. Що заважає нам жити тут і далі так само, як ми жили досі?

— Ні-ні, бідолашна сестричко. Тепер це неможливо. Двоє дівчат не будуть тут у безпеці, навіть якщо гуронам не вдасться захопити нас. Навіть батькові часом доводилось вельми сутужно на озері, а нам це буде й поготів. Ми повинні кинути це місце, Гетті, й оселитися в якомусь поселенні колоністів.

— Мені сумно, Джудіт, що ти так гадаєш, — заперечила Гетті, похиливши голову на груди й задумано дивлячись на те місце, де й досі виднівся земляний горбик, під яким лежала її мати. — Мені дуже сумно слухати це. Я воліла б залишитись тут, де, може, й не народилася, але принаймні прожила майже весь свій вік. Я не люблю поселень колоністів — там панує розпуста й заздрість, яких бог не пускає сюди. Я люблю дерева, гори, озеро, струмки, все, чим так щедро обдарував нас господь, і мені буде боляче розлучитися з ними. Ти, Джудіт, гарна, й ти не слабоумна. Рано чи пізно ти вийдеш заміж, і тоді в тебе буде чоловік, а в мене — брат, який піклуватиметься нами обома, якщо жінки справді не можуть жити в такому місці, як це.

— Ах, Гетті, якби це було можливо, я почувалася б у оцих лісах у тисячу разів щасливіше, ніж у поселеннях колоністів! Колись я думала інакше, але тепер усе змінилось. Та й де той мужчина, котрий зробить для нас це місце райським садом?

— Гаррі Марч кохає тебе, сестро, — заперечила сердешна Гетті, помимо волі відлущуючи на човникові шматочки кори. — Я певна, він буде щасливий стати тобі чоловіком. А мужнішого й хоробрішого юнака годі шукати в усьому нашому краї.

— Ми з Гаррі Марчем уже порозумілися, і не варто більше говорити про нього. Правда, є один хлопець, але… забудьмо про це. Нам треба зараз же вирішити, як ми житимемо далі. Зоставатися тут — я маю на увазі, зоставатися самим — ми не можемо, й, очевидно, нам уже ніколи не випаде повернутися сюди знову. До того ж, Гетті, настав час з'ясувати все, що тільки можливо, про наших родичів та наше сімейство. Я не вірю, що в нас зовсім немає родичів, і вони, певно, зрадіють, побачивши нас. Стара скриня тепер — наша власність, ми маємо право передивитися все, що в ній лежить. Мама була така не схожа на Томаса Гаттера, й тепер, коли стало відомо, що ми не його діти, я хочу нарешті дізнатися, хто ж був наш батько. Я певна, в скрині зберігаються папери, і ті папери можуть розповісти про наших батьків та інших родичів.

— Гаразд, Джудіт, тобі ліпше це знати, бо ти розумніша, ніж звичайно бувають дівчата, — так завжди казала мама, — а я тільки недоумкувата. Тепер, коли тато й мама померли, мені не потрібні ніякі родичі, крім тебе, і я не думаю, що зуміла б полюбити людей, котрих ніколи не бачила. Якщо ти не хочеш одружитися з Непосидою, то, їй-богу, не знаю, кого іншого могла б ти знайти собі в чоловіки, отож боюсь, що зрештою нам таки доведеться покинути озеро.

— А що ти думаєш про Звіробоя, Гетті? — спитала Джудіт, опускаючи голову так, як це робила її простакувата сестра, й намагаючись у такий спосіб приховати зніяковіння. — Ти б хотіла,