Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

собі волосся; блиснув дрібно різаний камінь, але без зеленого полиску, того тусклого полиску зеленої зорі, що завжди дивувала присутніх. Се зауважив Евгенюк, якого предки привикли, може, не бачити великих, але байдужих для себе справ, але зате з тим більшою силою спостерігати дрібнички, що торкалися їх.

По півгодині Евгенюк вийшов. Попрямував до пансіонату Рамакаршні. Двері до кімнати індуса були замкнені якимсь штудерним замком та вони не оперлися силі гостя. З петельки свойого плаща витягнув він кілька довгих голок і встромив одну з них у палюх, проколюючи його в кількох місцях і шукаючи за кінчиком нерву. Потім почав докладно обслідувати нутро замку, відчуваючи в ньому своїм продовженим в ігольній сталі нервом найменше заглиблення, скрути та склади. Відсунути пізнаний замок не було тяжко. Двері відчинилися.

Та кімната була порожня, якщо не рахувати звичайних річей та особливого запаху, що встиг уже з індуського тіла просякнути в стіни.

Коли Евгенюк робив розшуки по кімнаті, шукаючи сам невідаючи чого, може більше зі стислости, до якої привик при починах кожної справи, – під дверми почувся шелест легкої ходи.

Рамакаршня не був здивований, заставши Евгенюка у своїй кімнаті. Схрестив руки і ждав.

– Я тайком прийшов, але отверто діяв і далі буду отвертий. Що ти зробив з Гедвіґою?

В повітрі було тихо, тільки лінії світла тремтіли на стіні.

– З Гедвіґою? Про вмерлі вдови не говориться. Не треба перешкоджати мандрівці їх душ перед поновним втіленням.

– Вмерлі? Вона бореться зі смертю за твоїми чортівськими штуками. Та я не побоявся твоєї отрути, не боюсь і сих штук. Кажи, бо инакше, тільки один вийде з нас із сеї кімнати, незважаючи на твої магнетичні очі. Тим одним буду я.

– Ні, тим одним буду я, – просопів індус та махнув рукою в бік Евгенюка.

Сей в останній хвилині підбив руку, і ніж, сховзуючись по ґазовій рурі, розпоров її. Другий удар повалив індуса на землю. Як брила м'яса звалився Рамакаршня на землю. Евгенюк підняв ніж, сховав його до кишені. Закурив папіроса і тріснув дверми, виходячи з кімнати та бубонячи під носом.

Кімнату зачав з сиком наповнювати ґаз. Кинений сірник весело запалахкотів на попільниці та почав розкидати по повітрі довгі язики, що, злизуючи стінні папери, досягли рур.

V

Тієї ночі збудив господаря страшенний гук. Се ґаз розсадив руру й огорнув вогнем цілу кімнату, посеред якої горів Рамакаршня, кидаючися, мов салямандра на вогні. Страшенно попарений, помер тієї ж ночі в шпиталі. Рівночасно з його смертю в другій кімнаті шпиталю завважила чергова, що на обличчі Гедвіґи зацвів легкий рум'янець. Лежала зв'язана на ліжку ще кілька хвилин спокійно, а потім нагло пробудилася.

– Що ж се жартуєте зі мною? Навіщо ви мене зв'язали?

Поліційна комісія вияснила причину смерти Рамакаршні понад усякий сумнів, взявши на увагу тріснення старих, перержавілих рур та необережне обходження з вогнем.

_______

Віддає – представляє.

Заґа – саґа.

Антін Чекмановський

Народився 3.08.1890 р. у селі Тинному біля Рівного на Волині. Справжнє прізвище Антін Нивинський.

Батько був урядовцем, мати зі старого волинського священицького роду Чекмановських. Реальну гімназію закінчив у Рівному. Не маючи змоги вчитися далі, вступив до земства, як помічник бухгалтера, і розпочав нелегальну культурно-освітню роботу серед української міщансько-селянської молоді Рівного та довкільних сіл, поширюючи «з-під поли» українську книжку.

Наприкінці 1915 р. опиняється на фронті. Важко контужений під Мінськом, лікується у Вороніжі, згодом опиняється у Московщині. Ця обставина поглиблює його національну свідомість і стимулює антиросійський настрій. На початку революції 1917 р. вертається до Рівного і стає одним із найактивніших організаторів національно-культурного й політичного життя Рівненщини, рівненської «Просвіти».

З приходом польської окупаційної влади на Західну Волинь, Антін Нивинський стає в ряди безкомпромісових борців проти влади, повністю підпорядкувавши своє особисте життя політичній боротьбі, живе у злиднях, мешкаючи в Рівному та Здолбунові. Як журналіст, працює постійно у місцевих волинських часописах: «Громаді» (Луцьк), яку сам редагує (1923 р), потім як співпрацівник «Української Громади», у «Громадськім Голосі» та гумористичному «Зизі» (Львів).

Літературну діяльність розпочинає дуже молодим, друкуючи свої перші оповідання в «Українській Трибуні» (Варшава, 1920 р.), в альманасі «Метуса» (1922 р.), в «Новій Україні» (Прага, 1925 р.) та у варшавському альманахові-квартальнику «Ми» (1939, № 8-9), звідки походить «Поліщуцька мати», у львівському журналі «Назустріч» (1936). У 1938 р. у Львові вийшла збірка історичних оповідань «Віки пливуть над Києвом».

У Львові з приходом більшовиків та у варшавській пожежі 1944 р. загинули рукописи творів, написаних у 1930-их роках: «Збірка поліських оповідань», історична повість «Полум'яний їздець» та повість «Здобувачі».

Антін Нивинський помер на хворобу серця 3.12.1945 р. у Скаржиську, Польща, в повному забутті, переживши перед тим ціле пекло варшавського повстання.

Поліщуцька мати

Прип'ять – це річка найлінивіша з усіх річок, що впадають у Дніпро. Вона пливе тихо, спокійно, ніколи не порушує своїм рухом одноманітного, поліського краєвиду. Здовж неї поля та ліси, а ще частіше болота, що приховуються де-не-де під кущами та принадно-зеленою травою.

Поліське повітря инакше ніж на Волині, чи в Галичині. Воно пахне травами та водами, а над мочарами, мов розвіяне біле волосся чарівниць, стоїть вічна мряка.

У поліських болотах є багато всякого: святе й чортяче. Вітри дують з моря, бо вони народжені в океанах і шукають собі доброго місця для осідку. Як прилітають на Полісся, то сідають на болота буйними хмарками. А в хмарках, як кажуть місцеві люди, всяка нечисть. А там, де нечисть, там і святе. Як добро завжди зі злом, так і чортяче мусить бути разом з Божим. Є тут мавчині палаци між розчісаними раннім вітром березками, юрби маликів, перескакуючи на віттях, ховаються в кущах біля розхристаної сосни, буйні трави-квіти заливають різнобарвними килимами луги та узлісся. Птахи – гості Півдня – иноді оповідають, що вони бачать у поліських болотах, на ланах, навіть серед людей. Як уміти їх слухати, то багато дечого можна довідатися від них. Весною пташки хмарами злітаються в поліські ліси, на річні та лісові болота, п'яні від кохання співають аж гудуть ліси, дзюрчать джерела, вода хлюпоче, біжать крикливі вітри, ліси шумлять по-новому, якось буйно, молодечо.

Як тільки починаються холоди, і вже треба пташкам відлітати – болота покриваються мохом, а на мосі комар сидить та лапою живіт гладить. Тоді на всій поліській низині зупиняються річки, навалюються сніжні небеса, а земля лежить невіддишна, одягнена в біле лахміття зими.

Тільки з'явиться сніг, поліщуки розходяться купами по лісах. Куряться чорні хатки в пущі,