Орхан Памук - Мене називають Червоний

Нині, добрі мої друзі, дорогі браття, між нами дорогою виникла одвічна суперечка: хто першим візьме до рук ложку, щоб попоїсти: я чи він, аж раптом біля вілли на березі якоїсь водойми нас перестрів дивний чоловік, як виявилося — європейський мандрівник, він дав кожному з нас по срібній венеційській сікке й заходився виводити наші зображення на папері.

Європеєць — отож дивак: він помістив нас у центрі аркуша, так, наче то було падишахове шатро, і відтворював нашу наготу. Зненацька мені в голову щось мов стрельнуло: давай закотимо очі догори, щоб було видно тільки білки, і вдаваймо з себе сліпих, тоді ми здаватимемося, як справжні дервіші-жебраки ордену Календері, сказав я своєму приятелю. Ми так і вчинили. В цьому стані перед нами відкрилися картини світу, того що в свідомості, а не того, що довкола, тож бачити його таємничість, завдяки перевтіленню в того дервіша, яким маєш бути, приносило нам невимовну насолоду.

От тільки тло нам дехто зіпсував. Ми почули суще ревище, крики якогось ходжі-ефенді.

Але зрозумійте нас правильно: кажучи «ходжа-ефенді», ми не маємо на увазі його осяйність ерзурумійського ваїза Нусрета-ходжу — так перекрутили в цій прекрасній кав'ярні зміст слів меддаха-ефенді тиждень тому. Не йде мова й про не дуже відомого батька нашого великого ваїза Хусрета-ходжу, не говоримо ми й про сиваського ходжу, котрий злягався з шайтаном. Кажу так, бо деякі недоброзичливці вже заявляють: якщо меддах-ефенді ще хоча б раз заїкнеться про його осяйність ходжу-ефенді, то вони відріжуть йому язика, а від кав'ярні каменя на камені не залишать.

Оповідь про нашого ходжу-ефенді ми склали двісті двадцять років тому, коли про кав'ярні ще ніхто й не чув. А він тоді теж казився з люті.

— Чому цей європейський ґяур малює отих двох?! — заверещав він. — Ті паскудні дервіші з Календері — злодії, жебраки й волоцюги, вони — всесвітні грішники, які смалять опій, упиваються вином, деруть одне одного в зад, швендяють напівголі й навіть не здогадуються, що таке намаз, молитва, дім, сім'я й батьківщина. У наших багатих краях стільки всього прекрасного, а ти чому малюєш цих лихих? Чи ти сам задумав щось лихе проти нас?

— Ні, не задумав. Малюю, бо за зображення ваших «лихих» добре заплатять, — відповів ґяур.

Ми ж, двоє мандрівних дервішів, були вражені мудрістю художника.

— А якщо тобі ще більше заплатять, то ти й шайтана намалюєш? — запитав ходжа-ефенді, намагаючись хитрощами звести розмову до суперечки. Але, як ви вже здогадалися, дивлячись на наші зображення, європейський маляр був видатним майстром, і його більше цікавили праця та гроші, аніж пусті балачки, він не розвісив вуха.

Отож він намалював нас, засунув аркуша в кишеню задньої луки кінського сідла й погнав у свою ґяурську країну. Однак звитяжна рать османів завоювала й пограбувала його місто на березі великої річки, і ми, щойно повернувшись до Стамбула, відразу потрапили до султанської скарбниці. Нас виносили звідти й таємно перемальовували у всілякі зшитки, робили ілюстрації до інших книжок, і зрештою ми опинилися й у цій щасливій кав'ярні, де попивають каву, наче еліксир натхнення.

Ну а тепер —

КОРОТЕНЬКЕ ПОВІДОМЛЕННЯ НА ТЕМУ МАЛЮНКА, СМЕРТІ Й НАШОГО МІСЦЯ В СВІТІ

Ходжа-ефенді з Конії, про якого ми щойно розповідали, зібрав усі свої моральні повчання й видав на їхній основі товстелезну книгу, в якій зволив висловити наступні думки: дервішам Календері немає місця в світі, тому що люди в ньому діляться на: 1) беїв; 2) купців; 3) селюків; 4) митців. Дервіші ж не належать до жодної з груп. Але це не все. Ходжа-ефенді з Конії зайшов ще далі.

Окрім того, він написав: «Коли пара тих волоцюг, що мають на двох одну ложку, сперечаються, хто їстиме першим, то тут скритий підтекст: вони обмінюються гріховними натяками, хто кого першим кохатиме в дупу, а ті, хто не знають цього, сміються з їхніх сварок, нічого не тямлячи. Заради Аллаха, будьте пильними: його осяйність ходжа — наш подорожній, він іде тим самим шляхом, що й ми та вся малярська братія з гарненькими хлопчиками та підмайстрами вкупі, власне тому він і розкрив наш маленький секрет.

ОДНАК ГОЛОВНА ТАЄМНИЦЯ

така: європейський Гяур, зображуючи нас, поглядав настільки ласкаво й уважно, що нам сподобалися й він, і його малюнок. Дивлячись на світ неозброєним оком і відтворюючи те, що бачить, він, певна річ, допустився помилки: будучи зрячими, ми вийшли сліпими. Проте для нас це не суттєво, ми задоволені, як ніколи. На думку ходжі-ефенді, наші душі палають у пеклі, деякі імами-ефенді стверджують, що ми — трупи, котрі давно гниють у землі, а для вас, кмітливих художників, що зібралися тут, ми — зображення, і оскільки зображення, то здаємося, мов живі, — ось які гарні. Після зустрічі з ходжею-ефенді ми побрели з Конії до Сівашу, жебракуючи, минули вісім сіл, відпочивали в трьох місцях, а потім якоїсь ночі було страшенно холодно та ще сипав густий сніг, і ми, двоє мандрівних дервішів, заснувши в обіймах, замерзли й до ранку віддали Аллахові душу. А перед тим, як помирати, нам наснився сон, мовбито наші образи на малюнку проживуть тисячі літ, а після цього ми потрапимо до раю».

51. Я — майстер Осман

У Бухарі часто розповідають історію, складену ще за часів хана Абдуллаха. Занадто підозріливий узбецький хан ніколи не перечив, якщо до певного малюнка доторкалося кілька пензлів різних майстрів, проте він терпіти не міг наслідування художником іншого художника, копіювання сторінок. Адже якщо маляр свідомо допустився хиби, то знайти цього винуватця серед живописців, які нахабно наслідують один одного, — річ неможлива. Мало того, художники, котрі крали один в одного зображення, навіть осліпнувши й пізнавши в темряві пам'ять Аллаха, й далі робили своє: без особливих старань відтворювали те, що раніше бачили на аркуші іншого майстра, заглядаючи йому через плече. Якось зустрілись узбецькому ханові два видатних майстри, котрі втекли від лихоліть війни та своїх жорстоких правителів; один із них був з півдня, з Шираза, другий — зі сходу, з Самарканда. Узбецький хан гостинно прийняв обох знаменитих живописців, але заборонив їм бачити роботи один одного й поселив у двох маленьких кімнатках палацу, розміщених одна від одної якнайдалі. Рівно тридцять сім років і чотири місяці два великих майстри слухали від хана Абдуллаха легенди про те, які неперевершені їхні мініатюри, в чому ілюстрації відрізняються, а в чому вони напрочуд схожі між собою,