Світлана Талан - Оголений нерв

— Давай, рідненький, давай! — сказала Настя, і знову пролунав потужний вибух і нескінченна тріскотня з усіх блокпостів навколо.

Настя ніколи й не думала, що так зрадіє обстрілам. Вибухи руйнівні, після них — розвалини та смерті, але кожен вибух — ще один крок до перемоги. З вулиць швидко зникли люди, і хтось уже біг з будинків у бік бомбосховища. Настя стояла, вслухаючись у голосні звуки, коли помітила близнюків, які з усіх сил крутили педалі велосипедів, а за ними біг Чіп. Перелякані діти перетинали дорогу, тікаючи від шаленого голосу війни.

— Ну давай, швидше! Сашо, не відставай! — гукав один із них свого брата.

Саша їхав позаду, постійно озираючись на цуценя, яке не встигало бігти за хлопчиками, і, мало не плачучи, благав:

— Чіп, рідненький, швидше, прошу тебе, не відставай!

— Кульбабки, додому біжіть! — крикнула їм Настя.

З розширеними від жаху оченятами діти промчали повз Настю, і вона також поспішила додому. Вдома жінка поставила консерви в холодильник, а в стіл пожбурила ненависну пачку рису — геть з очей, щоб не нагадувала про її підлість. Їй хотілося змити з себе бруд ганебного вчинку, але води у крані не було. Настя прихопила з собою пачку цигарок і пішла на балкон. Понад годину вона вслухалася в гул спустілого міста, чекаючи на нові вибухи, але все стихло. Ніде нікого, ніби ніколи й не було роз’ятреної вулиці і натовпу людей. Ні машин, ні тролейбусів, ні всюдисущих таксі. З’явилися перші перехожі — вийшли з магазинів покупці, за ними почали повертатися з підвалів та бомбосховищ люди, пішли у своїх справах мешканці будинків. З магазину навпроти вийшла прибиральниця і заповзято взялася шкребти віником асфальт біля ґанку. Війна погриміла, погепала, полякала — і знову місто поверталося до свого звичного життя. Вийшли гратися на вулицю діти, з дач поверталися на велосипедах чоловіки, звично загриміли старі тролейбуси.

Надвечір розлогі звуки грози розірвали насуплене небо. Сварилися хмари за те, що їх як природне явище порушили грізним ревом літаки, і вони зірвали свій гнів, випустивши на землю зливу. Великі важкі краплі спочатку впали на змучену чеканням землю, а потім зачастили, зашуміли, забарабанили. Небо сварилося і грюкотіло з усієї сили, гуркіт грому нагадував вибухи. Дощу було байдуже, які в людей плани. Він падав, бо так було треба, жодна людська сила не могла зупинити його, і він хвилею валився додолу.

Злива скінчилася так само раптово, як і почалася. Хмари, виливши всю свою лють дощем, щезли, поступившись місцем сонячним променям. Одразу посвіжіло, трохи спала спека, і знову почулося щебетання пташок. Здавалося, що мирне життя йде своїм звичаєм і нема ніякої війни, проте вона не забарилася нагадати про себе. Проспект ожив різноголоссям клаксонів, і Настя знову вийшла на балкон. У бік Лисичанська йшла колона техніки. Попереду — позашляховик з відкритим верхом, бойовиками та прапором ЛНР, за ним прослідували два БТРи з прапорами Чечні та Новоросії, на них — кілька чоловіків явно не слов’янської зовнішності. Колону замикав легковик з натягнутим на капоті прапором Росії. У відчинене вікно виглядала зовсім молода дівчина, напевно, чиясь бойова подруга.

«Чи усвідомлює вона, що на своїй долі власноруч поставила жирну крапку? — подумала Настя. — Чи здогадується дівчина, що незабаром закінчаться катання вулицями під чужими прапорами? Що буде робити: тікати з бойовиками чи ховатися десь по підвалах?»

Воду так і не дали, і Настя згадала про колишню колегу, яка працює зараз на водонасосній станції. Мобільний зв’язок, який зник перед появою літаків, з’явився, тож Настя зателефонувала своїй знайомій і спитала, чому нема води.

— Довго говорити не можу, — сказала жінка, — я зараз на роботі. Коли літаки скинули ракети, земля здригнулася як при землетрусі, зрушивши з місця величезні потужні насоси, — пояснила вона притишеним голосом, — тож я відімкнула воду, і зараз там працює аварійна бригада.

Залишалося лише чекати. Настя ввімкнула телевізор, щоб дізнатися подробиці обстрілів. Телебачення Лисичанська якраз транслювало новини, де показували обстріляний літаками завод. Звичайно, ні слова не сказали про табір терористів, лише те, що «українська армія цілеспрямовано знищує інфраструктуру Донбасу», а також показали відео з пошкодженими вагонами. В Інтернеті сайт сепаратистів майже продублював телебачення і додав, що одразу збільшилася кількість охочих записатися добровольцями в ополчення. Настя не втрималася і на Фейсбуці спитала, хто знає, що відбулося. З Лисичанська жінка підтвердила її здогади: літаки розбили базу терористів. Інша жінка, з якою Настя познайомилася в соцмережах, у приваті їй надіслала посилання на Zello, де можна було підслуховувати радіорозмови бойовиків і таким чином дізнаватися новини. На Фейсбук Насті посипалися повідомлення про останні новини від різних людей, і вона їм подякувала. А вже за кілька хвилин зателефонувала Іванна.

— Доню, я так рада тебе чути, а ще більше хочу бачити! — швидко заговорила Настя.

— Мамо, навіщо ти пишеш у Фейсбуці? — одразу запитала дівчина.

— Я нічого не пишу, лише поцікавилася останніми новинами, бо правду ніде дізнатися.

— Моя порада: нічого взагалі не пиши, — сказала Іванна, — а то постиш новини з фронту, а тепер ще й за писанину взялася. Ти знала, що твоє прізвище у списках ворогів ще з часу флешмобу?

— Знала.

— Списки досі не прибрали з сайту, тож ти була в зоні ризику, а тепер і поготів.

— Іванно, донечко, не хвилюйся за мене, все буде добре!

— Краще прибери написане, ті списки розстрільні. Розумієш це?

— То моя справа, — сказала Настя і запитала: — Коли я зможу тебе побачити?

— Не знаю. Багато справ. Бувай, мамо! — і в телефоні запікало.

Розділ 61

Місто розчинилося у вечірніх сутінках, спека трохи відступила, і Настя вийшла на балкон подихати свіжим повітрям перед сном. Внизу, біля рогу будинку, стояв легковик, коло нього — чоловік, який курив і на когось чекав. Це було помітно з того, як він постійно поглядав в один бік. З-за будинку вийшли двоє людей у військовій формі, з автоматами. Вони вели чоловіка, руки якого були заведені назад, а на голові був звичайний целофановий пакет з ручками. Бойовики заштовхали людину на заднє сидіння автівки, зачинили дверцята. На пасажирське сидіння сів один із ополченців, а водій та інший чоловік у камуфляжі огляділися на всі боки. Настя швидко відхилилася і притислася всім тілом до стіни, щоб бойовики її, бува, не помітили. Вона