Валентин Лукіч Чемеріс - Трагедія гетьмана Мазепи

коси, мов гадюки, з плеч спадають». Кого вона стріне, того просить зняти материне прокляття.

Сьогодні Мотря – вона ж для коханого Мотрононька – Кочубеївна вже належить не стільки історії, як поетичним, таким романтично-хвилюючим легендам та переданням давнини далекої. Дещо аж міфологізована, дещо вже навіть містична.

На Чернігівщині зберігся «Мазепин дім», будівля колишньої полкової канцелярії – його буцімто свого часу купив Мазепа для Мотрі, яку прокляла рідна мати і погрожувала її позбавити житла. За розповідями місцевих мешканців, звідтоді в будинку ходить-колобродить неприкаяний привид Кочубеївни. Раз на рік дівчина в білому виходить на ґанок і прохає перехрестити її, щоб зняти материне прокляття, але люди сахаються пріч і дівчина зникає в тумані…

Ось дещиця на цю тему з Інтернет-видання, що загадково зветься «Вампіри і привиди Чернігова: міфи чи реальність». (Чернігівщина була в ті часи центром Гетьманщини.) Глава «Привид Марії» (Мотря Кочубеївна помилково названа Марією, як у Пушкіна в поемі «Полтава»). Розповідають – хто захоплено, а хто й з містичним жахом, що й сьогодні можна зустрітися з примарою з минулого. Біля будинку Мазепи перехожого може поманити молода спокусниця-чарівниця Мотря Кочубеївна, душа якої в самотині ходить між густими деревами старовинного парку. І запевняють, що й справді привид може з’являтися на очі простим смертним. Вродлива, просто-таки красуня, молода дівчина з розпущеним волоссям у довгій білій сорочці…

А на Успіння Богородиці привид Мотрі-Марії печально ходить між деревами – мати прокляла її двічі за те, що колись покинула батьківський будинок і пішла до гетьмана, свого хрещеника, батька названого. Проклята рідною матір’ю душа дівчини благає встрічних осінити її хресним знаменням, тільки ним можна зняти прокляття матері. Але ніхто не зважується осінити ту примару хресним знаменням. А тільки проспівають треті півні, примара – вже не юна красуня, а відьма – зі стогоном «хреста, хреста мені», зникає. А ось якщо привид перехрестити, то він покаже місцину, де Мазепа сховав скарб. Але ніхто не зважується перехрестити привид – цур йому пек! Біди потім не обібратися. Цур їм пек, цим примарам!

Поховали черницю Мотрю Кочубеївну біля Вознесенської церкви, що її в передмісті Пушкарівки у 1702 році своїм коштом збудував полтавський полковник Черняк.

Нині Вознесенська однокупольна церква – унікальна пам’ятка монументальної кам’яної архітектури ХVIII століття. Це єдиний на Полтавщині зразок класичної української архітектури часів Відродження. За даними істориків, в огорожі Вознесенської церкви похована черниця Мотря Кочубеївна, дочка генерального судді Василя Кочубея, кохана гетьмана Мазепи…

А ще існує легенда, чи не найпоетичніша з усіх усних сказань про дочку Василя Кочубея під ім’ям Мотря. Ще коли дівчина жила в батька, Мазепа часто через своїх людей передавав їй різні дарунки, переважно книжечки – Мотря дуже любила читати, – та різну, як сьогодні кажуть, біжутерію. І неодмінно передавав букетик квітів. І не яких-небудь, а тих, що їх Мотря любила – незабудки, що в народі звуться люби-мене. Йдучи в монастир, Мотря прихопила засушений букетик люби-мене – на згадку про коханого. В її келії такі засушені букетики були завжди, і коли юна черниця дивилась на них, то, мабуть, згадувала коханого і на губках її тоді блукала чарівна, але така печально-сумовита усмішка…

Помираючи, попрохала монастирських сестер-черниць: «Як поховаєте мене, посійте на моїй ранній могилі квітки люби-мене».

Невідомо сьогодні, де саме в огорожі церкви, що на околиці Пушкарівки, неподалік від житлового масиву Половки, була її могила. Але чомусь в одному закутку церковної огорожі щовесни починають квітнути і квітнуть аж до пізньої осені синьоокі тендітні незабудки, квіточки, звані в народі люби-мене…

Що на мові квітів означає: люби мене, як я тебе…

Гетьман Мазепа лежить у Румунії, в містечку Галац, що за 5 км від українського кордону, Мотря Кочубеївна – десь у рідній Полтавщині… Господи, чи зійдуться вони хоч колись у тому, як прийнято казати, кращому світі?… Чи побудуть хоч там – де вічність і де немає юдолі й печалі, – разом?…

Чи вічно лунатиме його зойк:

«Моє серденько, мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що… не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти…»

Та ще розповідають, що іноді, особливо місячної ночі, що її так і хочеться назвати чарівною, з’являється тремтливе марево… Може, видіння, може, примара… Чи – привид з неясними, ледь окресленими контурами постаті в білому (чи, може, то ілюзія, якою живе людина?) і тоді чути, як хтось – чи те привиддя – когось благає:

«Я люблю тебе, люби мене… люби мене… люби мене…»

І мовби з інших країв чи з іншого життя, – яке вже було чи яке ще буде і буде неодмінно прекрасне, бо інакшим майбуття й не уявляється і не привиджується, – долинає ледь-ледь чутно:

Гей, літа орел, літа сизий,

Та й попід небесами…

Тайна мазепиних скарбів

Скарби Мазепи шукають вже не одне десятиріччя.

Ба навіть сторіччя.

Шукають, шукають і – марно.

Принаймні поки що.

Але ж шукачі не втрачають оптимізму і надії. Скарби є. А коли є, їх знайдуть. Рано чи пізно. Та й чому їм не бути, як Мазепа був найбагатшою людиною Гетьманщини.

Як певні – так і пишуть, – гетьман «зібрав величезні статки і став одним з найбагатших людей свого часу».

Ось лише дещиця з легенд про скарби гетьмана.

У доносі на Мазепу, який на початку 1708 року подали царю недруги гетьмана, генеральний суддя Кочубей та полтавський полковник Іскра, про це пишеться так: «Гетьман розпоряджається самовольно войськовою казною, бере скільки захоче… З десяти городів Гадяцького полку ідуть йому всі прибутки, крім того, у нього у власті є волості й села значні, а він бере собі прибутки з порукавичних і арендових з великим умноженієм… За полковницькі посади бере хабарі… Після смерті генерального обозного Борковського Мазепа відняв у жони його і у малолітніх дітей маєток і присвоїв його собі…» (Правда, все це не підтвердилося, і донощики потім каялися, що вони понавигадували байки, та все ж…)

Кажуть, на багатства Мазепи розраховував і шведський король Карл XII, який постійно потребував грошей. Є легенда. Нібито збираючись пристати до шведів, Мазепа послав до короля Карла 30 (тридцять!) возів із срібними і золотими монетами… Це, звичайно, безберега фантазія, але… 30 возів із сріблом діяли на слухачів. До всього ж Мазепа справді допомагав Карлу XII грошима, адже той приперся в Україну з порожніми обозами – ні зброї, ні боєприпасів, ні харчу, армію ж треба було всім забезпечувати. І тут Мазепі довелося покрутитися,