Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

А ще я хочу вибачитися перед Емілі. Зранку я поїду до лорда Шерве. Я скажу йому, що ти хочеш повернути свого коня. 

Якщо все вдалося , то я вже залишила за спиною столицю. Бурульку буду доглядати, обіцяю. 

Прощавайте і будьте щасливі.
Ваша сестра, Ребека»

Я стояла посеред кабінету, стискаючи аркуш, який з кожним прочитаним рядком ставав важчим. Повітря стало густим, як сироп. Погляд затуманився. Ребека. Вона… втекла, як колись і погрожувала. І цього разу — це остаточно.

Я опустилася в батькове крісло, дивлячись на недопите вино. Все сталося надто швидко. Надто раптово.

І від розуміння того, що зробила Ребека, мене починало нудити.

Це я старша! Я мала захищати її та Джозі! Це я мала зупинити батька! А тепер… тепер моя сестра стала вбивцею, а я… я їй чомусь за це вдячна.

День тягнувся, як у тумані. Після виявлення тіла до маєтку викликали міську варту. Вони приїхали швидко, мов шуліки на запах смерті. Писар занотовував усе до найменших дрібниць, слуги відповідали розгублено, а Джозі не могла вимовити й слова. Вона сиділа у кріслі в батьковій кімнаті, змертвіла, наче сама стала частиною цього страшного ранку.

Коли приїхав лікар, довелося показати листа. Без нього нас могли б звинуватити у всьому. Лікар довго мовчав, читаючи, а потім лише кивнув: отрута з алкоголем — сильна й підступна. Те, що залишилося в глечику, підтверджувало написане.

Ребеку оголосили в розшук. І на цьому все.

До вечора все вщухло. Ми з Джозі сиділи одна навпроти одної у східній вітальні, нам подали заспокійливий чай, а за відкритим вікном чутно було пісні цвіркунів. 

Дивлячись на те, як Джозі охоплює долонями чашку і намагається знайти в ній бодай якусь підтримку, я не втрималася:

— Все буде добре. Якщо ти через батька…

— Він це заслужив, — пробурмотіла вона та відставила чай, навіть ковтка не зробивши. Звела на мене погляд великих очей і тихо додала. — Я більше за Ребеку хвилююся. За її голову нагороду оголосили. Як вона тепер буде? Вона ж тепер вбивця… Як їй з таким тягарем на плечах?

Я видихнула на цих словах. Я боялася, що Джозі не зможе пережити смерть батька. Навіть з огляду на те, що і як він чинив. Однак… Моя сестра виявилася сильнішою, ніж я гадала.

— Вони не знайдуть її, — промовила я та зробила ковток гарячого чаю. — Ребеку завжди важко було шукати, навіть з магією. Повір, я знаю про що кажу.

Джозі здригнулася від моїх слів, охопила плечі руками і прошепотіла:

— Вона… врятувала нас. Мене, тебе…

— І себе, — додала я. — Вона не пропаде. Ти ж знаєш нашу сестру.

— О так, — вперше за день на обличчі Джозі з’явилося щось, що нагадувало посмішку. Сумна, крихка, але щира. — Сподіваюся, ми ще з нею колись побачимося.

— Вона рано чи пізно скучить, — запевнила я її. — І напише нам.

Ми сиділи вдвох, мовчки пили чай, наче це могло змити бодай частину того, що пережили сьогодні. 

Повз вітальню, приглушено, пройшли дві служниці. Їхні кроки шаруділи по килиму, а слова, які вони шепотіли одна одній, долинули до мого слуху наче з туману — спершу нерозбірливо, а тоді чіткіше.

— Чула новину? Знову біля Південної Детії пірати корабель потопили.

— Не вперше ж… Там рідко хто плаває.

— Кажуть, то був наш корабель. З Ретільванії. Срібне… чи то вітрило. Чи щось таке…

— Бідні люди. Пірати ж нікого живим не лишають. Тільки якщо у рабство.

Срібне вітрило.

Чашка вислизнула з моїх рук і впала на мармурову підлогу, розлетівшись на безліч гострих друзок. Тонкий дзвін скла пронизав простір, і все довкола завмерло.

Джозі здригнулася, наче прокинулася зі сну.

Я вже не чула її. Серце калатало в грудях, як шалене. Срібне вітрило… Корабель Гідеона. Мій брат. Мій… єдиний брат…

— Стійте! — я рвучко підвелася і кинулася в коридор, наздоганяючи служниць. Мій голос луною рознісся в коридорі. — Як ви сказали, називався корабель?!

Вони зупинилися, розгублено повернувшись до мене. Молода дівчина з тацею в руках, старша — з мітлою, обидві перелякані, не від мого питання, а, мабуть, від того, що побачили в моїх очах.

— Я… не знаю точно, леді Емілі, — пробелькотіла старша. — Таке ім’я казали… Срібне Вітрило… Люди з гавані сьогодні в столицю приїхали. Наче до міського голови. Бо це корабель королівський був. Кажуть, пішов на дно. Пірати напали зненацька…

— Ніхто не вцілів? — мій голос хрипів, став глухим, майже не схожим на мій власний.

— Так пірати ж…, — прошепотіла друга.

Мене хитнуло. Стіни ніби наблизилися, повітря згустилося.

Я повільно повернулася до вітальні, перехопила переляканий погляд сестри.

— Емілі, що трапилося?

Я не відповіла. Лише подивилася на неї. Усе в мені кричало. Але я мовчала.