Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 26.2

 

***

Ранок наступного дня прийшов як і завжди з першими променями сонця. Вчорашній день залишив темний відбиток на моєму настрої. І нехай після сніданку батько більше нічого не казав. Та я допомагала увечері Джозі збирати речі. Вмовляла її не лити сліз, обіцяла, що Гідеон все вирішить. І сама не вірила цим словам. Бо відправити дочку жити у маєток нареченого… це вже удар по репутації родини. А не лише примха. 

Сьогодні після обіду вона мала поїхати. Мала полишити дім родини. І від однієї цієї думки у мене все всередині переверталося. 

Я вже збиралась виходити зі своєї кімнати, коли дім сколихнув крик.

Різкий, пронизливий. Жіночий. 

Штовхнув двері, я кинулася коридором, серце шалено гупало у грудях. Повернула за ріг і побачила відчинені двері до кімнати батька. Звідти лунали кроки, паніка, метушня.

Усе всередині стиснулося від поганого передчуття.

Я переступила поріг і застигла на місці, не в змозі повірити власним очам. Кілька служниць закривали своїми спинами все важливе. Мить. І вони розступилися.

На широкому ліжку, між розкішних подушок і важких простирадл, нерухомо лежав Майлз Браер.

Його очі були розплющені, але застиглі. Шкіра — сіріша, ніж зазвичай, і вкрита ледь помітними фіолетовими плямами, що виступали на шиї, скронях, пальцях.

— Мертвий, — прошепотіла я, сама до кінця не повіривши собі. Служниці здригнулися від мого голосу, а збоку… збоку я почула тихий схлип. 

Озирнулася.

Збоку від мене, притискаючись спиною до стіни, стояла бліда Джозі. Вона витріщала очі, притискала долоню до рота. І тремтіла. А в великих сірих очах блищали сльози. Сльози по людині, яка спаскудила їй життя.

Та втішати її я не стала.

Я зробила крок ближче до ліжка і насупилася. 

Ці плями на його шкірі. Невеличкі, з нерівними краями… Я знала, що сталося. Та поки сама не вірили.

Отрута.

Я знала, витяжки з яких рослин могли таке вчинити. Ми всі — діти Пряного короля — знали. Бо всі компоненти для такої отрути вирощувалися на наших плантаціях. 

Однак чи для приготування отрути купляв ці трави Король Есенцій чи використовував окремо для інших цілей… я не знала. 

Що я знала, так це те, що батько не став би самостійно травитися. Не випив би таку суміш за власним бажанням. А так, щоб він не помітив… Тільки якщо змішати цю отруту з алкоголем… Тоді дивного смаку чи запаху не буде.

Служниці металися кімнатою, як розбурхані пташки. Одна намагалася щось пояснити іншій, хтось стояв на колінах і молився, інші просто тупо витріщались на тіло. 

Хоч вони і удавали, що діяли… Це було неправдою

Я відступила, повільно вдихнула й рушила геть. У кімнаті я не бачила ані келихів, ані глечиків. Нічого такого, на чому могла б залишитися отрута. Залишалося лише одне місце, де я зможу знайти відповіді — кабінет. 

Наблизившись до потрібних дверей, всередині все стислося. Батько ніколи не залишав його відчиненим. Двері завжди замикалося на ключ. Завжди.

Але сьогодні двері були прочинені. Ледь.

Я застигла перед ними на мить, вдихнула та видихнула. А потім штовхнула двері — замок хруснув. Зламаний.

Всередині було темно і тихо. Лише ранкове світло пробивалося через вузьке вікно, кидаючи гострі тіні на письмовий стіл. Стіл, на якому темною баштою виднівся стос паперів, а на самому кутку стояв глечик і срібний келих.

Я повільно простягнула руку, підняла його. Усередині було порожньо, однак аромат вина я вловила. Батько і справді перед сном вживав алкоголь. А це значить, що отрута могла бути додана в нього.

Та хто зламав замок до кабінету? Навіщо?

Я роззирнулася, ковзнула поглядом по паперах, які розсипалися по стільниці. І… застигла 

Поміж документів, угод та листів я помітила дивний аркуш паперу. Пожовклий, зім’ятий з одного краю. І на ньому — рядки, написані чітким, розбірливим почерком.

Не батьковим.

Я знала цей почерк. Занадто добре.

Тремтячою рукою я схопила цей аркуш і затамувала подих. Перед очима попливло, та я вчепилася рукою у край стільниці, намагаючись зберегти спокій. І прочитати те, що написала Ребека.

«Якщо ви читаєте це, значить усе вже сталося.
Я не пишу, щоб просити прощення. Я не думаю, що вчинила погано. Він на це заслуговував.

Батько був монстром. Для нього ми всі були лише товаром. Його гнів, його плани, його гордість — це все руйнувало нас. Мене. Джозі. Емілі. Навіть Гідеона.

Я звільнила нас усіх. І себе теж. Нарешті. Тепер Джозі вільна. Вона нікуди не поїде, бо угоди про її і мої заручини — обидва екземпляри — більше не існують. Я їх знайшла.

Нехай Гідеон посяде місце голови. Він зможе. Я вірю в це. А я…

Я ніколи не була частиною цього світу. Я не леді, це брехня, в яку всі ви вірили. Я не хочу цього більше. Я йду туди, де не треба вдягати маску щодня. Де я зможу дихати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍