Кері Блек - Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек

Глава 50. Сила ворога, як шепіт підсвідомості

— Зупинити бій!!! — голос Густава прорізав повітря, наче грім.

Здавалося, він проникав у саму суть кожної істоти, змушуючи всіх завмерти. Я знала, що він володіє силою впливу на підсвідомість, але вперше відчула її так близько — кожне слово відлунювало в моїй голові, наче власні думки

Я бачила все від початку, як Варіон з порталу, з’явився біля Тома й міцно тримав його за горло, пальці стискали тканину на шиї, готові в будь-яку мить вивільнити руйнівну магію. Том сіпнувся, зрозумівши, що достатньо одного руху — й він зникне назавжди. Густав не насмілювався зробити зайвий крок.

Навколо лежали мертві солдати. Поранені хрипіли, їхні стогони і відчай змішувались із запахом крові та попелу.

«Бачиш, що ти наробила?» — голос Густава раптом залунав у моїй голові. — «Що б сказав твій батько, якби побачив усе це?»

Я здригнулася. Це не просто слова. Він був у моїй свідомості.

«Всі ці смерті — на твоїй совісті. Ти розв’язала імперський переворот, який принесе лише хаос і крах».

Голова розколювалася від болю. Я відчула, як світ почав розпливатися перед очима.

— Алісія? — Амарія кинулася до мене, її голос проривався крізь туман. — Ти зблідла! Що з тобою?!

— Він… він говорить зі мною, — прошепотіла я. — Каже, що це моя провина.

— Не слухай його! — різко мовила Аделія, опиняючись поруч.

«Ти втратиш їх усіх, Алісіє. Хіба вони варті твоїх амбіцій? Твої сестри? Цей король Супербії? Він загине, сліпо вірячи тобі. А я знайду спосіб знищити їх, якщо ти не відступиш. Це не вся армія імперії, ти це знаєш. І навіть на найсильнішого короля знайдеться той, хто зламає його».

— Гей ти, гидото! — закричала Амарія. — Заткнись і забирайся з її голови!

Густав здригнувся, ніби щось вразило його зсередини. Він торкнувся скроні, і я помітила, як тонка цівка крові потекла з його носа. Значить, ця сила шкодить не лише мені.

Мені стало важко дихати. Кров крапала з мого носа на землю.

— Ми з тобою, — стиха промовила Аделія, міцно стискаючи мою руку. — Не слухай його. Ми завжди будемо на твоєму боці.

Та голос у моїй голові лише глузливо засміявся.

«Я вбив твого батька. Твою матір. І вб’ю їх… Усіх!».

Його сміх розлігся луною в моїй свідомості. Я не витримала. Коліна підкосилися, і я впала на холодну землю. Тіло здригалося, наче від ударів блискавки, а свідомість розпадалася на уламки.

— Нехай Варіон відпустить його… — ледве чутно прошепотіла я й поринула в темряву.
 

Свідомість поверталася повільно. Голова важка, думки плутались, але поступово я відчула тепло — хтось тримав мою руку. Повіки здригнулися, і я розплющила очі. Стеля була дерев’яною, занедбаною від часу. Ледве чутне потріскування вогню наповнювало кімнату м’яким теплом.

Я обережно повернула голову й побачила своїх сестер: Амарія дрімала, сидячи поряд, а Аделія мовчки дивилася на мене, її обличчя було блідим і стурбованим. Біля вікна стояли Варіон та Огнеріс. Їхні тіні витягнулися по стінах від світла каміна. Вони тихо перемовлялися, але я не могла розібрати слів. Варіон стояв напружено, мов статуя, руки схрещені на грудях, а Огнеріс щось пояснював, змахуючи рукою. 

Я застогнала від болю, і Амарія відразу підскочила.

— Нарешті, — видихнула вона й міцно мене обійняла. — Ще трохи — і я б почала планувати твої похорони. Хоча, з твоїм характером, навіть смерть не змогла б тебе зупинити.

— Амаріє… — прохрипіла я, намагаючись усміхнутись.

— Лежи, не рухайся, — суворо сказала Аделія, але в її голосі чулося полегшення від мого пробудження.

— От бачиш, жива, — пробурмотів Огнеріс, повертаючись від вікна. — І це добре. Було б прикро, якби нам довелось тягти твоє тіло крізь ліс. Я не для того рятував тебе від імперських виродків, щоб ти знепритомніла й знову ледве не померла.

Я помітила, як його брови злегка сіпнулися, коли він глянув на мене, але за сарказмом ховалася щира турбота.

Варіон мовчав. Він лише злегка повернувся, та потім знову продовжив дивитися в темряву за вікном.

— Як ми тут опинились? — нарешті запитала я, голос ще був хрипким.

Амарія видихнула, обережно випускаючи мою руку. 

— Після того, як Варіон відпустив Тома, Густав наказав відступити. Вони зникли так само швидко, як і з’явилися.

— То що… ми виграли? — я слабо підняла брови.

— Ми не виграли, — тихо сказала Аделія. — Але й не програли.

— Як і вони, — додав Огнеріс з кривою усмішкою.

Я спробувала піднятись, але тіло було важким, наче налите свинцем.

— Скільки я була без тями?

— Майже два дні, — відповіла Аделія, підсовуючи під мене подушку.

— А де ми?

— Це старий покинутий будинок у глибині лісу, — сказала Амарія, обережно торкаючись моєї руки. — Я натрапила на нього, дуже давно, ще коли малою була, та з тих пір сюди ніхто не повертався та й охоронців тут не було ніколи. Жоден імперський собака нас тут не знайде.

Моя думка не настільки позитивна, як в Амарії. Густав неодмінно нас знайде і не сам, а з підмогою королівств. Які за цих два дні вже могли б бути в імперії. 

Я зітхнула й заплющила очі, відчуваючи, як втому знову починає затягувати в пітьму. Але перед тим, як провалитися в сон, я краєм ока помітила, як Варіон відвернувся від вікна й глянув на мене. Його очі були темними й глибокими, як ніч.

Він не сказав ані слова.
 

Вдруге розплющила очі. Голова вже не паморочилася, а тіло відчувалося майже своїм — важким, але слухняним. У кімнаті панувала тиша, лише вітер ледь чутно завивав за вікном. Світло ранкової зорі пробивалося крізь брудні шибки, відкидаючи довгі тіні на стіни. Я проспала декілька годин? Чи декілька днів?

Варіон стояв біля вікна, нерухомий, мов вирізьблений із каменю. Його силует зливався з мороком, а погляд був спрямований десь далеко, за межі цієї хатини й, мабуть, цього моменту. Я не знала, як довго він там стояв, але щось підказувало — весь цей час.

— Твої ноги ще не затекли? — мій голос прозвучав тихо, але впевнено.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍